Я ЩО, УКРАЇНО, У ТЕБЕ ЗАЙВИЙ?
Останнє оновлення на П'ятниця, 22 липня 2011, 12:25 Написав Валентина КОСТЬО
Зовсім недавно вийшов у світ роман Ліни Костенко ,,Записки українського самашедшого.” Відома поетеса писала його протягом десяти років. За стилем – це суміш художньої літератури, щоденникових записів і публіцистики.
Правду сказати, взявшись за читання перших сторінок, мною опанувало розчарування. Якось монотонно і сіро виглядав головний герой на фоні своїх життєвих проблем, залишаючи стримані записи в своєму щоденнику. Бездіяльний, заручник надмірної інформації плекав лише надії на краще життя, загострюючи увагу на недоліках сучасного світу. То ж ,,по діагоналі” я перегорнула твір, але… не заспокоїлась.
У сучасному літературному світі багато видань, які загалом ось таким чином і читаю-переглядаю. Збіднілі сюжети або, навпаки, нафаршировані нісенітницею, безконтрастність, скупість літературної мови. Якщо грубо сказати, то ,,халявщина”, що в різні боки розпіарена.
– Не може бути, щоб така геніальна людина, як Ліна Костенко, — думала я, – змогла написати якийсь абсурд. Щось є у цьому творі приховане. Я повернулась до роману. І повернулась до нього іншою – готовою сприйняти, зрозуміти, проаналізувати. Це свіжі сторінки історії з дуже актуальними подіями недалекого минулого. Ми його свідки, учасники. Якими ми залишаємося в історії нового тисячоліття? Дочитавши роман (тепер уже на одному диханні), я отримала повноту вражень, в якому різнобічні почуття, що хвилювали мене продовж читання, злилися в єдине, спільне і дали змогу знайти глибину думки і далекоглядність автора.
І хоча запитань виникло немало, та герой переді мною ожив. Не впевнена, що він наживе популярності серед читачів, які в більшості рівняються на голлівудських зірок – ідеалізованих, напханих або надмірною благородністю, або непристойною поганню. Інтрига – вічна боротьба одного з іншим.
І ось перед нами постає головний герой ,,записок українського самашедшого” Молода людина тридцяти п`яти років з хорошої інтелігентної сім`ї. Має вищу освіту, працює ком`ютерним програмістом на одній із фірм. Одружений, має малого сина. На тлі глобальних змін, яке принесло нове тисячоліття, розгортається його особиста драма. Вона полягає у тотальному відчуженні, безкомпромісному погляді на дійсність і елементарному непристосуванні до змін. Примітивність існування закидає героя в глухий кут. Розвиток подій настільки швидкоплинний, що він, якщо і встигає їх сприйняти, то впливати – ні. Так, важко жити на зламі епох. А саме це випало на долю героя, на нашу долю. Рутинне життя засмоктує його. Невдоволеність самим собою, нестабільність сучасності, непристосованість гнітять і руйнують його долю. Марними залишаються сподівання, що наближення міленіуму саме по собі змінить на краще. Нічого фантастичного не відбувається. Катастрофи, безлад, руйнації масштабно охопили світ, торкнулися всіх його ланок.
Політичні події спонукають його визначатись, обмірковувати обставини. Все ж він не може зрозуміти, чому в країні панує хаос. ,
«Боже, скільки народ має достойників
і так недостойно живе”,
— пише у своїх записках. Саме вони стали віддушиною у житті. Давали змогу хоча б записати ті питання, на які ніяк і ніхто не міг відповісти.
Нелегкими виявилися роки становлення української державності. Обнадієний народ прагнув змін, нового життя. За багато років йому віддали свободу. І ось вона: ,,така, що ніби сміттєпровід прорвало.” Свобода несправжня, гласність фіктивна. ,,Україну запустили в майбутнє під знаком відрубаної голови”, — пише герой про нерозкриту довгі роки справу вбивства журналіста Гонгадзе. Чорною траурною стрічкою тягнеться вона вздовж роману, ламаючи пріоритети і засади молодої демократії. Та, здається, серед народу є живий дух, що викликає непокору, протест. Але змін не відбувається. Чому? Під час страйків, мітингів герой роману відмічає й інше скупчення молоді, якій до всього байдуже. Веселяться, попиваючи пиво з горла.
Прірва, яка виникає в його житті, здається непереборною. Низький життєвий статус ображає його. Сусід – заможний бізнесмен. А його сім`я терпить приниження через малий заробіток.,,
Хто має право визначати нам, людям,
прожитковий мінімум? Ті,
що собі призначили максимум?”
– пише у своїх записках, ображений соціальною несправедливістю. Дружина вимушена працювати, та ще й підробляти, щоб якось зводити кінці з кінцями. ,,Я нуль, я зведений до нуля, я в тому нулі, як в багетовій рамочці”. Вона виглядає втомленою і змученою. ,,Та її мучить не те, що я безробітний, а те, що я безпорадний.” Якийсь час ця безпорадність заважає знаходити затишок у своїй родині.
,, Вікна моєї квартири світяться. Знадвору вони тепліші, як з середини” Безвихідь приводить його на межу самогубства. Саме дружина врятує його. Вона виявиться сильнішою у цьому скрутному часі, де, за її словами, чоловіки втрачають свої важелі.
Вона старається підтримати його. Спонукає продовжувати писати записки, виходить разом з ним на майдан у пору помаранчевої революції. Надії, які покладав народ, виявилися знову втраченими. Новообраний уряд пішов на зговір. Біль розчарувань не покидають героя.
,,Ми їх обираємо не тому, що хочемо
обирати, а тому, що вони хочуть
бути обраними”.
Це зло, що регенерує себе. Він пояснює це тим, що це страшна історична карма нації, яка віками не може визначати свою долю.
Пригадується роман М. Лермонтова ,, Герой нашого часу”. В записках Печоріна драматизм не лише однієї людини, а цілого покоління, епохи з її роковими подіями і непоправними вставками. Печорін страждає від нездатності знайти гідне застосування своєму розуму, не може визначити для себе ціль, мету. Це робить його ,,зайвою” людиною. Такі ж страждання притаманні і герою роману Ліни Костенко. ,,Я що, Україно, у тебе зайвий?”— пише у записках. Десь можна сказати, що він егоїст і потребує до себе надмірної уваги, поваги. Та хіба він не зневажає себе, хіба його серце не бажає повноти любові, безкорисливості? Ні, це не егоїзм. Егоїзм не страждає і не мучиться, не пише записки, щоб якось врятуватися від страху і відчаю. Ми скажемо – йому не вистачає віри. Та хіба можна звинувачувати убогого, що в нього немає золота? Не дається воно йому. Страждаючи, він не знаходить шлях для свого саморозвитку, не шукає причин страждання у низькому рівні духовності. Та, судячи про людину, ми повинні брати до уваги обставини розвитку і сферу життя в яку вона поставлена долею і часом.
Герой нашого часу. Ось він, у ,,Записках українського самашедшого.” Без імені, адже це узагальнений образ. Чому ним виявився саме він, а не якийсь депутат, журналіст, бізнесмен, контрабандист? Відповідь у геніальності автора, у його особистих поглядах на людей епохи, у його критеріях і оцінках. Герой просто ,,списаний” з сучасності. Не будемо вдаватися до статистики, щоб визначити процентну кількість таких героїв. Він ознака епохи, що минає.
Примітивізм, як основа існування, закоренілий багаж, що несе в нове тисячоліття, прирікає героя на безвихідь, а то й на вимирання. Час непримиренний – постійно штовхає людину на випробування. Та це шлях нашого розвитку, еволюції. Вічний пошук себе у цьому світі. А ,,хто шукає, вимушений блукати”. (Гете, ,, Фауст”).
Валентина КОСТЬО
