Благословенна кожна мить життя. Іде за часом, як за плугом

Її розбудив голос горлиці. Скрипучі гальма першого трамваю підняли з ліжка. Підійшла до вікна. Лобом притулилася до шибки. Небо жевріло світлими тонами. Над землею сходило сонце. Весняний день впевнено і повновладно входив у свої права. Добрим настроєм розливався у просторі, лагідною посмішкою відбився на її лиці.
90… А наче й не жила. Реактивним свистом пролетів цей час. Десь бавиться дитя. Цвітуть людські обличчя, острахом не стерті. Єдине, що іще від нас залежить принаймні вік прожити як належить…
19 березня. Костянтинів день. Колодязі повняться доброю водою. З вирію повертаються лелеки. На крилі одного прийшла в цей світ і вона. Народилася 19 березня 1930-го, в містечку Ржищів на Київщині, в учительській родині. Батько Василь Костенко знав 12 мов. Одного страшного дня за ним прийшли і арештували. Відірвали від сім’ї на довгих 10 років. Так вона стала дочкою «ворога народу». Дівчинка ніяк не могла збагнути, чому її такого доброго, чуйного і розумного татка відібрали від неї та матері.
Коли переїхали до Києва пішла до школи. Потім почалася війна. Колони біженців, дороги, її «балетна школа», через мінне поле, яке мусили проходити. Згадує спалену школу, село, від якого залишилися лише димарі. У повоєнні роки відвідувала літстудію при журналі «Дніпро». Нею керував Андрій Малишко. Дівчинка-підліток вражала всіх своїм поглядом на світ і вмінням відтворювати свої переживання і відчуття несподіваними словами, рядками, римами. Свідчили вони не лише про її виховання, мудрість, невластиву по рокам, але про багатий духовний світ. Потім брала участь у літературних вечорах при київському Клубі творчої молоді. Навчалася в Київському педінституті, а згодом у Московському літературному інституті М. Горького (1956), який закінчила з відзнакою. Не могла оминути свою долю, споріднену душу. Її чоловіком стає польський письменник, однокурсник Єжи-Ян Пахльовський. Від нього народила доньку Оксанку, яка стала провідним культурологом і зараз проживає та викладає в університеті в Італії.
Другим її чоловіком став керівник Київської кіностудії імені О. Довженка Василь Васильович Цвіркунов. З ним у шлюбі народила і виростила сина Василя-молодшого, який став відомим програмістом.
У 50-60-х роках формується нова генерація літераторів – шістдесятників. У світ виходять її перші збірки «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961), в яких проявився поетичний хист Ліни Костенко. Потім додаються нові збірки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987) і цього ж року «Бузиновий цар» – книжечка для дітей. Вони закріпили визнання поетеси Ліни Василівни як жінки твердої творчої думки і свіжого погляду на життя і час, в якому живе.
Майже п’ятнадцять років невизнання як митця не зламали жінку. Не зневірилась у людях. Не запала духом. Не сиділа, склавши руки. Старанно шліфувала своє поетичне слово і далі писала, все складала «у шухляду». За її аполітичність знятий із плану фільм за написаним сценарієм «Дорогою вітрів» (1961). Серед перших, підданих погрому літераторів-шістдесятників М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко…
1963 – зняті з друку «Зоряний інтервал», з верстки нова книжка «Княжа гора».
1964-1965 – триває переоцінка цінностей. Продовжуються арешти української інтелігенції. Ліна Василівна їде до Львова, щоб там, на суді, підтримати літераторів М. Осадчого та М. Зваричевського. Під час суду братів Горинів присутня в залі і кидає їм квіти. З членами редакції журналу «Жовтень» («Дзвін») звертається до львівських письменників, щоб стати на захист усіх заарештованих. Однак підтримки не знаходить.
У травні 1966-го у Спілці письменників України таврують національних відщепенців І. Світличного, О. Заливаху, М. Косіва, Б. Гориня…
1968 – у відповідь на наклеп у газеті «Літературна Україна» стає на захист В’ячеслава Чорновола. Її ім’я надовго зникає з преси, ніде не згадується.
За цей період нею написані поеми «Маруся Чурай», «Берестечко», «Дума про братів Неазовських», «Скіфська Одіссея», «Сніг у Флоренції»… До Ліни Костенко прийшло заслужене визнання. Вона нагороджена літературною державною премією ім. Тараса Шевченка за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність» (1987). Поетеса – перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги; удостоєна також премії фундації Антоновичів. Нагороджена Почесною відзнакою Президента України «1992); орденом Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000). Відмовилася від звання Героя України (вважаючи, що «політичної біжутерії не ношу!»). Консорція венеціанських видавців, яка відзначає твори найвидатніших письменників сучасності за італійський переклад її книжки «Інкрустація» (1994) вручила їй премію імені Франческо Петрарки. В 1998 році в Торонто (Канада) проходив Світовий конгрес українців, який нагородив Ліну Костенко медаллю Святого Володимира.
У лютому 2011-го вийшла «Річка Геракліта», в якій надруковані написані нею раніше та 50 нових поезій ( інтимна, пейзажна та філософська лірика).
Ліна Василівна добре сприймає час і чує відгомін віків. У своїх творах знаходить художнє осмислення загальнолюдських цінностей і справедливо вважає, що «страшні слова, коли вони мовчать», бо життя – це усмішка дволеза. В ній – ридання чардашу та гордість полонезу, дивних барв і звуків світ.
Марія КОНКІНА,
керівник Виноградівського районного
відділення ГО МАЛІЖ