Випадково спостерігаю через скло за двома жінками на центральному поштамті у Виноградові. Одній років 35-40, інша набагато старша. Біля них велика коробка, в яку вони складають досить дивний набір продуктів та речей.
Серед них - найдешевші цигарки, цукерки, декілька пар шкарпеток, шматсала, пральний порошок, учнівський зошит... Не все вміщується з першого разу. Тому все виймають і складають по новій. Жінки схвильовані, але не промовляють ані слова - і видно, що це дуже важливі для когось речі. І вони не для продажу, а для особистого користування. Кому готують вони таку незвичну велику посилку?..
Памятаю і нам теж приходили посилки. Переважно від діда. Було це дуже давно. Це були ящики з фанери. Зверху кришка, щільно прибита маленькими гвіздочками, на ній адреса - написана хімічним олівцем, аби не стерлася. Акуратні букви, почерк, який я досі зміг би миттєво відрізнити від сотні інших - мій дід Іван колись, у молодості, працював у конторі писарем. А потім був головою колгоспу. Все в його житті мало свій порядок. Все в домі було на своїх місцях, нічого зайвого. Одночасно у деревяному будинку завжди було затишно і комфортно. Неквапливо потріскували принесені з морозу, з сніжком, дрова у печі, а сама піч була білосніжною і мала неповторний запах крейди, вапна та спокою. А потім якось раптово діда не стало. І все пішло не так. Велика родина, яка до цього була міцною як скала, - розвалилася буквально за декілька років. Дідусь обов'язково просив, аби я привозив з України наш улюблений журнал "Перець". Тоді ми сідали ввечері, пили чай і починали читати. Дід смішно вимовляв українські слова - а іноді навмисно, аби було ще смішніше. А я його завжди виправляв, але так і не зміг навчити, що буква "и" звучить трохи по-іншому, ніж у російській. Однак це тепер вже неважливо...
Посилки приходили регулярно. І вони пахли моїм дитинством. І кожен раз - це була велика таємниця. Бо поки ми несли її з пошти, я мріяв... А що там усередині? Про мене не забули? Дідо про мене не забував ніколи. Я тоді почав із захопленням ковтати книжки, а хороші були страшним дефіцитом - а дід Іван добре знав про це. А ще були дари півночі - ягоди, або шматок лосятини, іноді копчена риба. Бо дідо був затятим мисливцем і рибалкою. Тому приємно мені було зривати сургучеву печатку, а потім викруткою піднімати гвіздок за гвіздком... Коли діда не стало - посилки до нас більше не приходили. Ніколи.
Різні бувають посилки. Але думаю, що всі вони важливі. Особливо від найдорожчих, найрідніших людей у світі... Жінки у Виноградові завершили складати свої пакунки. А якийсь чоловік десь далеко вже мабуть з нетерпінням чекає. Мабуть всі ці прості речі для нього справді є дуже важливими. Де він мешкає і що робить? Можливо важко працює. А може у війську. Чи там, де загартовані вікна? Адже від тюрми та від суми не зарікаються... Так кажуть в народі, хоча це і важко іноді усвідомити. Мільйони людей в Україні нині чекають своїх посилок. І для багатьох з них це можливо єдина можливість відчути рідний домашній запах, відчути теплоту, турботу близьких. Пошта, не підкачай! Нехай кожна з них розшукає свого адресата...
Микита Ганич, Голос Карпат
