«Нашого цвіту – по всьому світу». Згадуючи цей вислів, маємо на увазі українських заробітчан та емігрантів, які свого часу волею долі покинули батьківщину, подавшись за моря-океани. Хтозна, як живеться їм на чужині, сумують вони за рідним краєм чи, може, тішаться, що там їм краще? І, зрештою, співчувати їм чи радіти за них?..
Нещодавно мені випала нагода поспілкуватися на цю тему з сестрою сусіда Євгена Ліхтброна, який був шанованою в єврейській общині людиною. І хоч туга втрати ось уже третього брата (їх у батьків було четверо дітей) краяла серце Галини Вікторівни, але вона тішилася, що бодай останні його земні дні вона була поряд з ним і провела його в останню дорогу. Заради цього, покинувши в Канаді сім’ю, роботу і всі справи, не вагаючись, подалася до Виноградова – міста, де народилася й зростала, де промайнула юність, де знайшли вічний спокій рідні люди. Звідси давно вирушила в далекий світ, на чужину. А цими днями зустрілася з давньою подругою Валентиною Крамаренко, з якою не бачилися 41 рік.
З Канади – додому
Три десятиліття тому разом із чоловіком Давидом та сином Мартином виїхала до Канади. Доти 11 років сім’я проживала в Ізраїлі. Там Галина Вікторівна здобула освіту, а, працевлаштувавшись, відповідала за 400 пацієнтів і за весь технічний персонал будинку для людей пристарілого віку. Та спочатку трудилася на птахофабриці. Отримавши першу зарплату, розгубилася – приїхавши з Радянського Союзу, не знала, що можна купити за таку купу грошей? В Канаді ж, як мовиться, пустили коріння надовго, звили родинне гніздо. Нелегко було спершу – ні роботи, ні знання мови. Втім, де і як працювати, коли знаєш тільки два слова – «єс» і «нов»? Легше було Мартинові – в 10-річному віці, він, потрапивши в англомовне середовище, за місяць навчився розмовляти чужою йому мовою. Потроху життя налагоджувалося. І вона вже анітрохи не шкодувала, що виїхала з України. Натомість жалкувала, що на батьківщині залишилися її рідні. Дуже сумувала за ними на чужині. І хоч з роками прижилася в Канаді, але коли вирушає на Закарпаття, каже: «Я їду додому». Звідси ж бо, з Виноградівщини, корені її роду – покійна мати народилася в родині Гросманів в Оноці.
Ми довго спілкувалися, і весь цей час телефон Галини Файвергер майже не замовкав. Це були дзвінки від її численних друзів і знайомих. Розмовляла з ними різними мовами. Адже вільно володіє англійською, від батьків навчилася ідиш, в Ізраїлі опанувала іврит. Добре володіє й українською (яку вважає рідною) та угорською. Не забула їх і досі, хоч виїхала з Виноградова більше 40-ка років тому, а спілкуватися в Канаді доводиться англійською (вивчила її там за 6 місяців на спеціальних курсах, які організовуються для емігрантів). Важкувато було спочатку – мовний бар’єр давався взнаки. Там, у Канаді, тобі ніхто не допоможе – дорогу собі прокладаєш сам. Але Галина Вікторівна працювала над собою, поступово вдосконалюючи навички спілкування. Відтак влаштувалася на роботу в лікарню. І ось уже 27 років вона працює там. Це величезний 15-поверховий медичний заклад у Торонто. Галина Вікторівна проводить томографічне обстеження хворих. І хоч три роки тому вже могла вийти на пенсію, але дуже любить свою роботу і не уявляє себе поза нею, бо має багато друзів у колективі. Тішиться, коли може допомогти хворим, немічним, стареньким.
«Таких доріг мій син ще не бачив»
– Там, у Канаді, я часто згадую Виноградів. Спогади про рідне місто для мене, як бальзам на душу, – вела мову моя співрозмовниця. – Одне не люблю – ваші дороги, особливо вулиці, де яма на ямі. Вісім років тому я приїжджала сюди з сином. Хотіла, щоб він побачив мій рідний край. Вражений побаченим, Мартин тоді казав: «Таких доріг я ще не бачив, навіть у Мексиці кращі. А ось природа на Виноградівщині чудова. І який тут смачний борщ – в Канаді такого не буває. Там навіть гречка має інший смак.
Розповідала моя співрозмовниця і про свої враження. На її думку, Виноградів усе-таки змінився на краще – став чистішим, охайнішим, гарнішим, оновленим. Одне дивувало її: «Не розумію, навіщо в невеличкому містечку стільки магазинів і кав’ярень? Краще б відкривали заводи, фабрики або хоча б цехи! Людям потрібна робота». Зовсім інша картина життя в Торонто – в місті, де проживають 4,5 млн. жителів, причому різних національностей – усіх, які тільки бувають у світі. Єдине, чого там бракує українським емігрантам – дружелюбних взаємин між сусідами, які в Канаді не є такими привітними, щирими, гостинними і відкритими для спілкування, як в Україні. Адже там кожна сім’я живе в своєму маленькому світі, закритому для сторонніх.
Великдень – і в Канаді свято
Але життя в Канаді дуже розмірене, спокійне, стабільне. Звісно ж, є там і діаспора. Але українці живуть дуже далеко від місця проживання родини Файвергерів – на околиці Торонто. Емігранти мають свої храми, свою кредитну спілку. Для вихідців з України там організовуються базари та концерти, учасники яких вбрані в український національний одяг. І всі вони навіть там, на чужій стороні, святкують звичні для них з дитинства свята. А на Великдень колишня виноградівка куштує паску, пікницю, сало, писанки та шкварки, якими її пригощає знайома, яка виїхала з України до Торонто в 40-х роках ще дитиною. Ці гостинці – той український дух, від якого в неї щемить душа. А серце тішиться по суботах, коли одну годину українською мовою транслюється телепередача, яку вона не може пропустити, та ще й сама, слухаючи тоді пісні, залюбки співає.
Репутація наших заробітчан «підмочена»
А ще її бентежить доля наших заробітчан. Боляче й образливо їй за те, як зневажливо сприймають їх канадці. Чи, може, українські заробітчани й самі винуваті, що заслужили в Канаді таку репутацію? Бо п’яниць там не поважають й алкогольні напої п’ють не в таких дозах, як зазвичай в Україні. Приміром, три роки тому один з офіційно працевлаштованих у Торонто заробітчан, будучи п’яним на будівництві, впав з третього поверху і помер. Незрозуміло, навіщо напиватися на чужині, причому, йдучи на роботу й усвідомлюючи, що вдома на тебе і твій заробіток чекають дружина, діти й, можливо, старенькі батьки?
Лікуватися? Краще в Канаді
Окремою темою нашої розмови була сфера охорони здоров’я. Адже, по-перше, в ній вже не одне десятиліття працює Галина Вікторівна, а, по-друге, зіткнулася з нею впритул ще до смерті брата. В двох відділеннях райлікарні лікувався він, тож певні висновки для себе вона зробила. З впевненістю каже, що лікуватися в разі потреби воліла б у Канаді. І річ не тільки в страховій медицині, яка там повністю виправдовує себе. Визначальним тут є і людський фактор, і ставлення персоналу до своєї роботи. Втім, із вдячністю вона згадувала ім’я завідувача реанімаційного відділення райлікарні Віктора Буковецького як хорошого фахівця і керівника, чуйного і людяного медика. А щодо канадської медицини, то сказала стисло: «Там у лікарнях ідеальна чистота, порядок, а лікування безкоштовне (звісно, за рахунок страхування). І навіть за 1 або 5 доларів, якими б мені «віддячився» пацієнт, я б утратила роботу. Там із цим дуже суворо»…
– Ви приїхали на землю, де народилися, де поховані Ваші рідні. Немає бажання залишитися тут? – питаю насамкінець.
– Ні, – твердо відповіла громадянка Канади. – Дійсно, у Виноградові поховані мама і два мої брати, ще один і батько знайшли вічний спокій в Ізраїлі. Але не бажаю жити в країні, де політики і чиновники думають тільки про власне збагачення, а покращення добробуту народу немає і просвітку не видно. В Торонто ж проживає багато українців та росіян. Там вони – успішні люди, повідкривали магазини та підприємства, мають свій бізнес, їздять на хороших автомобілях, їхні діти здобувають якісну освіту. А коли ж Україна – держава з родючими землями і працьовитими та терпеливими людьми «стане на ноги»?..
Ганна КОБАЛЬ
