У Королеві живуть 2800 циган. Це одна з найбільших ромських общин області.
Циганське поселення відділене від села залізничним переїздом. Починається із двоповерхових будинків. Майже в кожному дворі стоїть автомобіль. Найчастіше — "мазди", "жигулі". У центрі табору — церква. Усі тутешні роми — баптисти. За церквою розпочинаються скромніші, одноповерхові будинки. У полі видніються саманні бараки.
— Табір у нас поділений на три частини. Найбільше людей мають прізвища Богар та Лакатош, — каже 40-річний Іван Богар. Він у старій шкіряній куртці поверх синьої сорочки. — Тут жиють багачі, — показує на дво- та триповерхові будинки. — Вони жиють із того, що їздять на заработки. Зароблені гроші дають у кредит біднішим. Із 100 доларів через місяць треба накинути 200–300 гривень зверху. Якщо позичив велику суму, а вернути з чого не маєш — забирають будинок. Так не одного вже на вулицю викинули. А туйки — середняки, — махає на скромніші хати. — Найбідніші цигани живуть у бараках.
Веде у табір.
— У нас свої закони і своє життя. Працюють тільки чоловіки. Жінкам працювати заборонено. Більшість наших роблять жестянщиками. Виїжджають на заробітки в Білорусь, Росію, на схід України із весни до осені. Під зиму привозять додому гроші. У школу ні єдне циганча з табора не ходить. Не мають у шо одягтися, а ше ваші білі б'ють їх.
Вулицею проходить циганка в яскраво-червоній широкій спідниці. Несе двоє відер води.
— За циганськими законами, жінка має ховати ноги, — пояснює вона. — На рік шию по три-чотири такі спідниці, і на неї іде16 метрівматерії. Чоловік у мене щедрий — не шкодує грошей на вбрання.
Заходимо у вулицю, де живуть найбідніші цигани. Замість дороги — широка болотяна стежка. Бігають десятеро дітей. Декотрі босі та голі. На вулиці в цей час +5°С.
— Вони в нас закальонні, — 37-річна Світлана Богар виходить із хати у зеленій брудній спідниці. На руках тримає сина — біленького хлопчика з голубими очима.
— У нас цигани не лише смагляві, а й світловолосі. Бо раньше ваші, білі, наших циганок у жінки брали.
Світлана запрошує до однокімнатного будинку. Всередині — троє ліжок, електрична плита. На підлозі стоять брудні миски, тарілки, каструлі.
— Раньше жила тут сама з дітьми. А потом прийшла сусідка Вілма. Каже, хату дощ змив, із чоловіком Федьою та вісьмома дітьми не мають де притулитися. Попросилися на квартіру, доки свою збудують. Так і живемо — двадцять двоє в одній комнаті. Вечером миски ховаємо під постіль і стелимо на підлогу тряпки. На них сплять ті, кому не хватає місця.
Під вікном у старій колисці спить немовля.
— П'ять тижнів дочці, — каже 43-річний Федір Богар. — Малу жона кормить груддю. А другі діти не раз голодні лягають спати, бо не хватає на хліб. Жиєме з дєтскіх грошей. Але й ті не виплачують. Я нігде не роблю, бо нич не вмію. Жона ходить по селах і просить продукти. Вчора сільські ґаздині дали фасолі й макарон, то будеме мати на вечерю.
Неподалік — будинок Івана Богара. Всередині двоє смаглявих дівчат миють підлогу. Одна з них його донька 13-річна Анжела. Недавно розлучилася з чоловіком.
— Се тобі, тату, треба було, щоб я замуж вийшла, — дорікає.
— Так він же тобі подарки приносив. То не удобно було одказати. Всі так у таборі роблять. Два місяці пожили й розвелися. Він на год старший був. Але не сошлися характерами. Зато тепер у таборі не будуть казати, що вона стара дєва.
Сніжана Русин, gazeta.ua
