Тема голодомору то замовчувалася, то викликала суперечливі думки, то історичним докором з’являлася на вістрі часу. Десятиліття відділяють нас від тих трагічних років. Відходять у кращі світи ті, гірка доля яких позначена страшними епізодами голодного дитинства. І забирають з собою у вічність сторінки достовірного життєпису. А ми просто-таки зобов’язані вислухати і зберегти в пам’яті свідчення й досі, дякувати Богу, живих очевидців голодомору, нанизуючи їх спогади на намисто історичної правди…
Не раз і не двічі городянка Марія Євдокимівна Штефан поверталася подумки в отой далекий 33-ій і не менш страшний 47-ий роки. Оповиті тугою і смутком, а не безтурботним дитинством і окриленою юністю, як незагойна рана, ятрять їй ті спогади. Ось уже й 83-я осінь привітала її золотаво-багряним падолистом, а вони й з висоти літ відлунюють болем.
…Трудівниця-мати народила свою третю дитину, Марію, в пору жнив просто неба – під копою. В багатодітній сім’ї Березових (згодом з’явилося на світ ще двійко дітей) не було особливих статків, хіба що земля-годувальниця. Там, на Київщині, в селі Жовтневе вона й справді благодатна – чорнозем, наче масло. Отакенні буряки, а яка цибуля та інші овочі росли просто на диво! Ось тільки 33-ій рік видався неврожайним. Однак чорні крила голодної смерті, може, й не торкнулися б селян, але в їх хатах і на подвір’ях, зрештою, скрізь нишпорив загін активістів, вишуковуючи зерно і забираючи його «для держави».
Відбирали геть усе! Звозили до сільради, а далі відправляли в райцентр. Лихої долі зазнала сім’я Маріїної тітки, яку чомусь визнали куркульською. Але ж у їхньому господарстві були хіба що ручна січкарня та молотарка. «Куркуля» зіслали в Сибір, там він і згинув, бо так і не повернувся. А його дружину і двоє дітей «розкуркулили» – вигнали з хати. Добрі люди переховували їх, тривалий час вони поневірялися світом. І навіть із плином літ батькової долі зазнав і «син куркуля». Присудили 13 років ув’язнення, а вдома залишилися дружина і двоє малесеньких діток (старшенькому виповнився рочок, молодша дитинка тільки-но народилася). Повернувшись, свій вік доживав калікою…
Отой смак голодомору і рецепти страв виживання Марія Євдокимівна пам’ятає і досі: відходи після шеретування проса мати товкла в ступі, далі додавала варене картопляне лушпиння і воду, вимішувала з цього тісто і випікала мантуси. Такі ж коржики готувала й сусідка. Не раз, бувало, Марія приходила до її дівчат. Господиня пекла мантуси, а в неї аж слина котилася. Але ж не пригощали – аби своїм вистачило.
– Страшною була зима 33-го, – вела далі гірку розповідь очевидиця голодомору. – Мабуть, тому закарбувалася в пам’ять. Пригадую, я, маленька, сиділа біля вікна і спостерігала як вулицею їхала підвода. «Он мертвих повезли», – стримуючи сльози, мовила мати. Трупи на підводі везли, як дрова. На кладовищі скинули їх просто в сніг. А напровесні, як тільки-но він почав танути, викопали яму і всіх замордованих голодом загорнули в землю. Люди вимирали сім’ями, причому в ті часи вони були немалі – дітей народжували стільки, скільки Бог дав, щонайменше п’ять.
А одна жінка з нашого села у відчаї зарізала свою дитину і так годувала інших діток, аби ж хоч ті вижили. Не було тоді в Жовтневому ні котів, ні собак – усіх поїли! Хто як міг – так і виживав. Погреби, комори, хліви – усе було порожнє. І навіть, якщо хтось і мав одну курку чи мале порося, то й цю живність тримали в хаті, а то люди, доведені до відчаю, вкрали б. Пам’ятаю сусідку, яка попухла від голоду – ноги сині, товсті, як колоди, аж страшно дивитись. Сама не їла, тільки дітям що-небудь дасть. Про себе не думала – аби хоч вони вижили! А скільки голодних дітей ледь ходили вулицями села – попухлі, ослаблені, а очі – великі-великі!
Надію на життя вселила весна. В їжу пішло все, що тільки-но проростало з землі, – спориш, лобода, щавель, зрештою, будь-які бур’яни і трави. Ото була радість – звичайне зело рятувало від голодної смерті! Відтак, хто де міг, діставали лушпайки й садили (так само і в 47-му році). І, дав Бог, проростала картопля, і жевріла надія на завтрашній день…
Так, важким був і 47-ий рік, який видався неврожайним. Людей гнітили і повоєнна розруха, і голод. А у Березових не стало вже й батька – загинув у Німеччині. Старша сестра, яку в роки війни німці відправили в рабство до бауера, повернувшись, привезла з Мюнхена дві валізи одягу. Це й рятувало – вимінювала його на продукти в інших областях. Узимку, в лютий мороз, на відкритих платформах вантажних поїздів везла вузлик пшона і мішечок картоплі. Привезе, а вона тверда, як камінці. З померзлої картоплі, солодкої на смак, варили суп.
– У селі панував голод, – нанизувався спогад до спогаду. – Я в той час працювала в колгоспі обліковцем. З обідньої перерви дуже швидко повернувся бригадир.
– Дядьку Йосипе, а чому так скоро? – спитала я.
– Сів, однією рукою поїв – і все, – сказав у відповідь.
– А чому ж однією? – поцікавилась. – У Вас же дві!
– Тож баланду однією поїв, а хліба ж нема!..
З тих пір спливло багато часу. Про трагічні сторінки історії України, позначені страшним голодом, Марія Євдокимівна не раз розповідала своїм учням. Адже за плечима – чотири десятиліття педагогічного стажу. Працювала спершу 4 роки в Черні, а далі, аж до виходу на заслужений відпочинок – у міській ЗОШ №2. Вже 60 років проживає на Закарпатті. Давно вже поховала коханого чоловіка, але серце живиться любов’ю дітей і внуків. А ще морально підтримують Марію Євдокимівну її подруги-теліжанки.
І досі, як і щороку, вона знаходить у собі сили і їде на батьківщину. За тамтешньою традицією після Великодня відвідує могили рідних серцю людей. На цьому світі залишилися серед живих тільки вони з сестрою. А як змінилося з плином літ Жовтневе! Колись гарне, зелене, велике село нині опустіло. А були ж й інші часи, коли воно потопало в садках, родючі грунти обробляли трударі, діяли школа, сільська рада, клуб, два колгоспи. Все зникло, наче кануло в лету. Річка, яка колись ділила село надвоє, – й та поміліла, перетворилася на болото! Вікна хат позабивані дошками, чорноземи пустують, у Жовтневому залишилися доживати свій вік кілька господарів. Що ж… Кажуть, щороку з карти нашої країни зникає понад 20 сільських поселень…
Ганна КОБАЛЬ
