Як уже згадувалося в попередній публікації, скасування кріпосного права позитивно позначилося на розвитку економіки всього краю, в т. ч. і Виноградівщини.
Під кінець XIX століття через Севлюш прокладено широколінійну залізницю Чоп-Ясіня і вузькоколійну в Боржавську долину. Це сприяло розвиткові торгівлі і промислів. В цей час у місті відкрили завод по рафінуванню спирту. Почали діяти два вальцеві млини, пекарня, цегельний завод, а на березі Тиси відкрили кар’єр по видобутку андезиту і трахіту – світлої гірської породи зернистої будови.
У 1867 році Австрія і Угорщина вирішили об’єднатися в одну державу. Так на карті Європи з’явилася Австро-Угорщина. Що це дало нашим землякам? Габсбурги не переслідували національні меншини, вони вимагали тільки вірності династії. Були запроваджені більш високі стандарти в освіті, медицині.
Діти міста здобували початкову освіту в трьох церковних школах: греко-католицькій, римсько-католицькій і реформатській. В цих навчальних закладах один церковний учитель – дяк, одночасно займався з шістьма класами. Крім того, працювала шестикласна державна початкова школа. У греко-католицькій церковній школі частина предметів викладалася по -русинськи. Неповну середню освіту здобували діти заможних міщан у шестикласній горожанській школі. Спочатку вона діяла в пристосованих будинках, які згоріли. Після пожежі в 1903 році місто побудувало для школи двоповерховий будинок. Зараз тут розташована ЗОШ №1. В цій школі вчилися знаменитий угорський композитор Бейла Барток і видатний закарпатський хірург Олександр Фединець. Звичайно, була і єврейська школа. В районі також розвивалася база освіти. Дуже багато в цьому плані зробив Ласло Оцил, про якого нещодавно був опублікований матеріал в нашій газеті.
Тепер дещо про міський уряд. З другої половини XVIII і до початку XX століття він був розташований в старовинному будинку в міському парку по вулиці Короля (нині вулиця Пушкіна). Будинок в 1920 році згорів. Місто віддало парк спортивним товариствам. Щоб зробити футбольне поле та інші спортивні споруди і майданчики, довелося вирубати десятки цінних дерев: тюльпанові, оцтові, столітні платани, японські софори та інші. В 1930 роках було зведено гарний двоповерховий міський урядовий будинок. У ньому донедавна працював міський уряд і пошта, а зараз це Будинок культури. По вулиці Пушкіна навпроти тодішнього міського уряду стояв старовинний кам’яний будинок із дахом, як у китайських пагодах. Це була пошта. Останньою начальницею її була донька знаменитого угорського художника Імре Ревеса. Він прожив останні роки свого життя в цьому будинку. Помер в 1945 році. Будинок не зберігся.
У другій половині XIX століття вулиці міста освітлювалися світильним газом, що вироблявся з кам’яного вугілля на газовому підприємстві. На початку XX століття, коли у Севлюші побудували електростанцію, газове підприємство перестало існувати.
На нинішній вулиці Миру знаходився одноповерховий будинок комітатського управління, а на його подвір’ї – будинок комітатського суду. Поруч стояла середньовічна в’язниця. У казематах мучилися учасники селянського повстання Ю. Довжі, а пізніше -учасники визвольної боротьби 1703-1711 років, а ще пізніше - революціонери 1848-1849 років. Останніми в’язнями тюрми були представники інтелігенції, свідомі селяни і робітники-патріоти за часів гортіївської окупації в 1939-1944 роках. В 1980 роках в’язницю знесено, а на її місці зведено продовольчий магазин (біля банку «Аваль»).
У кінці XIX ст. на будинок комітатського управління надбудовано другий поверх, а з двох боків прибудовані двоповерхові крила в стилі пізнього бароко. В 1960-1970 роках тут працювали два факультети Ужгородського державного університету. Зараз тут розмістилася школа №3 з угорською мовою навчання. Також в кінці XIX століття поблизу залізничної станції був споруджений заклад для виховання підлітків-сиріт.
Фасад будинку прикрашений елементами усіх архітектурних стилів. Він є цінним пам’ятником архітектури. Зараз тут дитбудинок №3.
Із інших архітектурних цікавинок – це палац Перені. Після штурму в 1557 році королівським військом замка «Канків», в якому знаходився Перені, він став непридатним для житла. Для його відновлення потрібно було багато коштів. Барон вирішив побудувати палац недалеко від замку, щоб у випадку небезпеки можна було перейти в більш стратегічно вигідне і безпечне місто.
Спочатку палац був одноповерховим, але в XVII столітті був надбудований другий поверх, башти на кутах отримали гарне завершення, на центральному фронтоні різаліт і герб, фігурні водозливи. Палац набув відтінку легкого бароко. Перший поверх використовувався під господарські потреби, на другому були житлові приміщення і велика зала. Вона прикрашена фрескою із зображенням Агасфера і цариці Есфіри. Біля палацу розбитий парк, на підході до споруди стоять одноповерхові флігелі. Зараз у дворці розмістився райво.
В середині XIV століття побудований костьол – римсько-католицький храм «Вознесіння». Костьол має складну і багату історію. В пору розквіту міста він був його суспільним центром. Сюди горожани приходили не тільки на богослужіння, але і збиралися для вирішення життєво важливих справ. З дзвіниці костьола вартовий слідкував чи не наближаються вороги. В 1748 році єпископ із Егера Баркоці передає цю споруду католикам. В пам'ять про цю подію над головним порталом костьола вибитий герб єпископа. Фрески прикрашають храм з XIX віку. До речі, костьол тричі перебудовували. На північній стороні видні елементи римського стилю, на південній – елементи готики. В радянські часи костьол довгий час використовувався не за призначенням, а в 1998 році повернутий римсько-католицькій спільноті.
Велика нестача орної землі та відсутність промислових підприємств змусили жителів міста шукати роботу в інших регіонах або і за кордоном. Проте заробітчани не забували рідного Севлюша, із своїх грошей прикрашали греко-католицький храм (зараз православний – на площі Миру). Зокрема, і мій дід Гандера Іван Юрійович зі своїми товаришами встановили там хрест. Кого цікавить, може подивитися надписи на постаменті, тут видно, що гроші були зароблені шахтарською працею в Америці. Прикрашений цей храм також художніми вітражами – цінними пам’ятниками мистецтва. Вони вважаються дотепер найкращими в області. Як свідчить надпис, один із вітражів з кольорового скла виготовлений також за кошти мого діда.
На початку XX століття Німеччина ставила собі за мету домогтися переділу колоній у світі. Але для цього потрібно було розпочати і виграти війну із західними країнами. Причина для її розв’язання скоро знайшлася. В червні 1914 року австро-угорська армія проводила військові маневри. Після їх закінчень генеральний штаб на чолі з наслідником престолу ерцгерцогом Францом Фердинандом та його дружиною їхали в Боснію й Герцоговину, що недавно були силою приєднані до Австрії. Мало хто знає, що їхали вони нашим містом. Цілий караван відкритих «фордів» пронісся по вул. Копанській. Про це ще довго згадували жителі цієї вулиці. Подружжя наступника престолу мчало, не знаючи того, що несеться назустріч своїй смерті, яка настигла їх в Сараєві від пострілів сербського студента Гаврила Принципа. Це і стало приводом виникнення Першої Світової війни, що тривала чотири роки.Ця війна принесла населенню Севлюша багато страждань. Від голоду і холоду терпіли діти і жінки. Чоловіків до 50 років, а пізніше до 60, було мобілізовано на фронт.
Сильно підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військові власті систематично забирали від громадян для потреб армії зерно, коней. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфіскувалися церковні дзвони від усіх конфесій. Одного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана» та «Марію» з дзвіниці Успенського храму, скинувши їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. В той час годинники мало в кого були, а голос цих дзвонів сповіщав городян, що вже 5-а година, полудень, чи 8-а година вечора. Довелося обходитися без них.
1916 рік. Поразка австро-угорської армії на східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І.Сабова,
правобережну частину комітату компактно заселяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини комітату (Теково, Сасово, Гудя, Черна, Хижа, Новоселиця, Королево, Чепа , Чорний Ардів, Бобове) русини становили більшу половину населення.
У церковних школах заборонили руську мову, алфавіт на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Григоріанським календарем.
(Далі буде)
Іван Біланчук
