– Мені вже 90 років, але й дотепер немає спокою моїй душі, – розповідав Іван Іванович Метелик (прізвище з етичних міркувань змінене). – Повідаю тяжкий гріх своєї молодості. Осінньої пори нас, вояків, перекидували на іншу ділянку фронту. Ми сиділи у вагоні потяга, випивали горілку, закушуючи її тушонкою та салом. Всі були напідпитку. Аж бачимо – на полі ціла сім’я вибирає картоплю. Я вже й не пригадую хто сказав: «Ставлю дві пляшки горілки і п’ять банок тушонки тому, хто влучить у тих людей». На ниві трудилися батько, мати і донька. Не знаю чому, але мої руки потягнулися до гвинтівки. А стріляти я вмів, на той час мав уже великий досвід. Тож через кілька секунд усі, хто працював на полі, лежали мертві. Так я виграв страшне парі. Але цей випадок ніяк не може дати мені спокійно померти. Майже кожну ніч ті троє, яких я вбив, мені сняться. Я скоїв великий гріх. Певно, бути мені в пеклі. Хай так і буде. Аби тільки вони простили…
Про своє наболіле розповіла й Олена:
– Мені гірко згадувати свою юність. Сталося так, що я завагітніла, причому не здогадувалася навіть про те, хто батько моєї майбутньої дитини. Розгубилася, не знала, що й робити. Боялася реакції батьків та людського розголосу. Тож вирішила нікому не казати про свою біду. Про мою вагітність ніхто не здогадувався – я постійно старанно перетискалася поясом. Вочевидь, саме тому, коли настав час народжувати, дитина з’явилася на світ мертвою. Аби, як кажуть, замести всі сліди, я, випивши півлітра домашнього вина, поклала немовля в мішечок і понесла його далеко – аж на околицю села. Там кинула свою мертву дитину в канаву. Далі й не пам’ятаю, як повернулась додому. З того часу минуло багато років, а я і дотепер не можу забути цього. Мені постійно сниться моя дитина. Тож на своєму гіркому прикладі я хочу застерегти всіх молодих дівчат ніколи не робити подібних вчинків.
Іван КОЗАК,
наш громадський кореспондент
