В обіймах невиліковної хвороби і жахливої бідності
молода пара живе з надією мати дітей і власне житло.
Лікарі кажуть: «Змирися». А я так хочу жити, … жити заради коханої дружини, аби мати повноцінну сім’ю, дітей.
До мене звернулася молода жінка: «Мій чоловік тяжко хворий, сам прийти до вас не може, ледве пересувається по кімнаті, на двір виходить лише в туалет. Можливо, хтось прочитає в газеті статтю про нього і допоможе його вилікувати». Хоч і прописані Василь Парада у Великих Ком’ятах, а його дружина Сніжана в Малих Ком’ятах, проте мешкає подружжя в Оноці.
Одружилися молоді люди у липні 2010 року. Вона – ще зовсім юна дівчина, він – інвалід І-ої групи. Тож шансів на довге і щасливе подружнє життя в них нема. Сніжана зробила цей крок свідомо. Ні, не через молодість, нерозсудливість, а через велике і щире кохання. Дарма, що тяжко хворий, головне, аби був поруч. Разом долати будь-які труднощі легше. Власного житла не мають – оселилися у маленькій кімнатці, яку й житлом важко назвати – більше схожа на хлів. У вікні замість скла заклеїли клейонку, аби не дуло. Всередині чисто, охайно, тепло.
Гріються дровами – придбали від односельця «ужгородський» шпор за 400 гривень. Дрова готує 17-річна Сніжана, бо Василь у свої 23 вже практично безпомічний. Їй із милим рай і в шалаші. Жінка каже, що тут прописаний брат її вітчима, а вони живуть, так би мовити, на пташини правах – у будь-яку мить можуть опинитися на вулиці. У будиночку навпроти в тому ж таки подвір’ї живе її мама з чоловіком із чотирма малими дітьми. Багатодітній сім’ї не під силу допомагати дочці і її чоловікові. Там своїх проблем достатньо.
– Мама покинула нас із братом на бабусю, коли мені було всього 8 років – тоді батька вперше посадили за грати (на п’яну голову легко дурниць накоїти). Відтоді я її не бачив, лише зачував, що вона знову вийшла заміж, має інших дітей і ми їй не потрібні, – розповідає Василь. – У бабусі теж умови проживання не найкращі: у трьох маленьких кімнатах мешкає 13 чоловік, дах протікає, а замість скла на вікнах – плівка. Я жив там до одруження. Алкоголь ніколи не вживав, бо мав наглядний приклад батька, інших родичів та сусідів, і змалечку усвідомив, яке зло несе у собі чарка.
У 12 років хлопець вперше відчув проблеми зі здоров’ям – до 16-ти літ виходило каміння з нирок, нестерпні приступи повторювалися кожні три місяці, відчував слабкість, безпомічність. А у 18 все тіло почало набрякати, він опух до такої степені, що на півтора місяця потрапив до реанімаційного відділення райлікарні – медпрепаратами вигнали з організму воду, яка взагалі не виходила природнім шляхом. Вперше потрапив на гемодіаліз у обласну клінічну лікарню 20 жовтня 2007 року.
– Через чотири роки лікування мені вже не могли накласти фістулу, аби підключити до гемодіалізного апарату, імовірно, через те, що виявили остеопороз, а згодом і вірусну інфекцію гепатиту В, тож зараз приймаю гемодіаліз вдома: в черево вшили катетер, через який чотири рази на добу вливаю в себе спеціальний «Розчин перитонеального діалізу з глюкозою і низьким вмістом кальцію».
Перед використанням препарат підігріваю над шпором, руки мию спиртом, протираю ним катетер, аби все було стерильне. Заливаю в себе 2 літри, а виливаю 2,5. Сам розчин з обласної клінічної лікарні мені щоразу привозять на «швидкій» безкоштовно. А от спирт, бинт для перев’язки, кальцій (через остеопороз приймаю його постійно) та інші ліки купую сам. Ми підрахували, що кожного місяця на всі ці життєво необхідні для мене препарати витрачаю близько 700-760 гривень, при пенсії 820 грн. Коштів нам навіть на хліб не вистачає. Сніжана влаштуватися на постійну роботу не може, на підприємствах кажуть: «Прийди, коли виповниться 18». Підзаробляє лише влітку — у Боржавському та Ком’ятах наймають в час «пік» навести лад на городі, збирати урожай.
Крім того, що я хворий, та ще одна проблема – відсутність місця проживання. Ми вже зверталися з проханням виділити хоч якесь житло до сільської голови Наталії Костелеби-Веремчук, та поки що безрезультатно. А мені для домашнього гемодіалізу має бути окрема кімната, яку потрібно кварцувати, провітрювати, аби, боронь, Боже, не інфікуватися. А тут, де зараз мешкаємо, в одній кімнатці і спимо, і їмо, і купаємось, дружина тут варить їсти, а для мене ті випари і запахи не прийнятні. Загалом в області на домашньому гемодіалізі близько 15 чоловік.
З цим діагнозом, як мені казав завідувач нефрології Ужгородської обласної клінічної лікарні Михайло Гранчак (досвідчений лікар і дуже хороша людина), хворі, в яких, як і в мене, зсохлися нирки, живуть рік, два, десять. У будь-який момент можу впасти і ...це вже буде кінець. Лікарі кажуть: «Змирися». А я так хочу жити, … жити заради коханої дружини, аби мати повноцінну сім’ю, дітей. Сподіваюся, що в районі знайдуться люди доброї волі, які допоможуть мені на лікування. На операцію по пересадці донорської нирки я не сподіваюся – це занадто дорого, мрію лише підлікувати остеопороз та гепатит В, адже повністю позбутися цих недуг не можливо, оскільки вони є невиліковними.
Півтора роки тому лікарі казали Василеві, що остеопороз можна вилікувати, зробивши операцію по видаленню паращитовидної залози, аби нормалізувався обмін кальцію в організмі. Операцію зробили безкоштовно, але невдало, та ще й голосові зв’язки пошкодили, тож зараз він говорить шепотом. Один раз отримали 1,5 тис. грн. із сільради і 1 тис. грн. , коли був на прийомі у депутата облради Івана Бушка. Зараз сподіваються на те, що місцева влада повернеться обличчям до їх проблеми, а щедрі люди допоможуть зібрати гроші на лікування. Кошти можна надсилати на рахунок №8385, відкритий у Великоком’ятській філії ВАТ «Державний ощадний банк України».
Наталія КОБАЛЬ
