24 серпня 1991 року збулася мрія українського народу: він здобув державу, а водночас історичний шанс розбудувати її заможною, здоровою, справедливою, демократичною європейською країною. Поділитися спогадами про ті визначальні для нашої держави події та думками, які виникають напередодні річниці Незалежності, ми попросили депутата Верховної Ради І скликання Андрія ПОЛИЧКА:
– Якщо пригадати 90-ті роки, то це був період ейфорії, романтичних сподівань, що зі здобуттям Незалежності ми зможемо розбудувати державу, що вона буде і національною державою, і в тому числі державою для людей. Минуло вже 22 роки з того доленосного часу. Коли пригадую, як це все було, які це були непрості часи, сьогодні трохи стає прикро, що наші прагнення і сподівання не в повній мірі збулися.
У 1990 році я офіційно став депутатом Верховної Ради, а в 1991 ми проголосували за Незалежність України. Перед тим, як Україна стала державою, ми пройшли через суперечки і нарікання один на одного. Ні для кого не секрет, що депутати, які обиралися, були комуністами, і ми всі 13 чоловік, які йшли від Виноградівщини, також були членами компартії, бо інакше й не потрапили б у списки.
Тоді з усіх кандидатів вибрали мене. У Верховній Раді наша закарпатська депутація, яка складалася з 11 депутатів, протягом трьох місяців визначилася зі своїми поглядами. Тепер можна сказати, що серед нас були ярі комуністи, жовто-блакитні і основна маса, до якої я себе відношу, обрали нейтральну позицію, тобто стали середньою ланкою і, вважаю, правильно зробили, бо комуністів скинули повністю, жовто-блакитні також не змогли утримати своїх позицій, а ми залишилися і тоді, і після, так би мовити, керуючими. Перед тим, як проголосувати за Незалежність, була прийнята «Декларація про суверенітет». До речі, можу похвалитися, що я брав участь у її розробці і на архівному документі є мій офіційний підпис.
До складу комісії входило 19 депутатів, з яких 13 (у тому числі і я) мали право підпису. Причому, що цікаво: день прийняття Декларації (я тоді навіть виступав з трибуни) був більш піднесеним і святковим. Тому що це було вироблено та напрацьовано нами і, коли 380 голосами її було прийнято, в сесійній залі панувало неабияке піднесення. А День Незалежності нас вже змусило життя проголосити. На сьогоднішній час, оцінюючи історію, вважаю, що ми поспішили із прийняттям «Акту про незалежність», але не тому, що цього не потрібно було робити, а через те, що нас змусило «гкчп», тобто серпневий переворот у Москві, який ми не підтримали. Потім у Росії владу в руки взяв Борис Єльцин. Мало того, можливо, багато людей і не знає, що декларацію про суверенітет Росія прийняла раніше за нас. А ми це зробили тільки через півтора тижня і це був вимушений крок, історична необхідність. Нас терміново викликали до Києва на позачергове засідання, і майже одноголосно депутати проголосували за прийняття Незалежності України.
Непросто було, але потроху життя налагоджувалося. Після референдуму Леонід Кучма став президентом і, здавалося б, живи, Україно, та радій. Чому ще, на мою думку, ми поспішили, хоч цей важливий крок повинні і зобов’язані були зробити? Спочатку ми хотіли роз’єднатися з Росією економічно, а не політично. Адже економіка України була кращою на той час, ніж у Росії. Львівський академік Юхновський із трибуни Верховної Ради казав нам, що за 12-а позиціями Україна займає перше місце в Радянському Союзі. Але через півроку незалежності з’ясувалося, що ці показники завищені, тобто, ми не мали тих здобутків, якими хвалилися. Тож, новоствореній державі довелося починати все спочатку. Були проблеми, які потроху долалися, але були й певні здобутки.
Нині, через такий солідний період, можна сказати, чого ми добилися. Дійсно, треба визнати, що Україна сьогодні – незалежна самостійна держава, за яку наш народ боровся сотні років і яку нині визнає весь світ. Маємо демократію, змогу вільно висловлювати думки, частково ми досягли тих результатів, до яких прагнули, але, на жаль, не все ще так, як ми сподівалися, про що мріяли. Адже рівень життя народу досить низький, заводи і фабрики не будуються, дороги в поганому стані, ми майже розвалили (причому непродумано) сільське господарство, а вся промислова і сільськогосподарська продукція завозиться із закордону.
Винуваті в цьому всі і, в першу чергу, керівництво держави. Бо, на жаль, хто б приходив до влади – і демократи, і недемократи, тобто представники різних політичних сил, вони створюють, так би мовити, добро для себе, а не для держави і народу. Мушу сказати, що все би в нас було, якби на чолі держави була чесна, відповідальна людина, яка б згуртувала навколо себе однодумців і показала, що дійсно є не просто громадянином, а справжнім патріотом своєї рідної Батьківщини. Якщо кожен стане патріотом, йому болітиме душа за Україну та зробить усе для її розквіту.
Підготувала Любов ТОКАЧ
