Із Закарпатської України через Дуклю і Прагу – до Пряшева

(До століття з дня народження Юрія Юрійовича Костюка (1912-1998)

На жаль, в останньому часі ім’я Юрія Костюка упало в забуття, а його багата спадщина, що знаходиться у фондах Музею української культури у Свиднику, залишається невикористаною.Тож пригадаймо його з нагоди 100-ліття з дня народження.

Юрій Костюк народився 3 березня 1912 року в селі Сірма (від р. 1946 – Дротинці) Севлюського  району  в сім’ї безземельного сільськогосподарського робітника  Юрія Костя. В 1914 році батька було мобілізовано на фронт. Додому він вернувся лише в грудні 1918 року, коли Юрко вже  відвідував угорськомовну початкову школу в рідному селі, після закінчення якої поступив у Севлюську горожанську школу (1924-27). Там він здобув основи музики.

Першими його музичними інструментами були – саморобна скрипка, сопілка та гармошка, а першим учителем музики – директор горожанської школи, чех Адольф Бартош. Вже на схилі свого життя Ю. Костюк так згадував про свою виноградівську школу: „На підставі сорокарічного педагогічного досвіду дозволю собі і сьогодні сміливо твердити, що севлюська горожанська школа на свій час була всебічно на високому рівні. Її учителі Ф. Агій, А. Бартош, І. Чурек, Е. Ісак, А. Міхалек та й інші назавжди залишили в моїй пам’яті світлий, вдячний спомин” .

В 1927 р. Ю. Костюк поступив у Мукачівську учительську семінарію з російською мовою навчання.

З дипломом учителя початкових шкіл він розпочав свою педагогічну практику в Росвигові, потім  у Кайданові і нарешті – у Старому Давидкові. В кожному з цих сіл він заснував шкільні хори, драматичні гуртки.

В 1936 році він одружився з 16-річною студенткою Йоланою Лаутнер з Мукачева. В 1939 році в них народився син Антон.

Та молодий амбіційний учитель мріяв про вищу музичну освіту, а для того, згідно з тодішніми законами, необхідний був атестат зрілості з гімназії. Аби здобути його, Ю. Костюк записався заочником Мукачівської гімназії, яку успішно закінчив 1935 року.

В тому ж році його було прийнято на третій курс престижної Празької консерваторії. Одночасно він записався на перший курс відділення музичних наук Філософського факультету Карлового університету. Вже наприкінці другого року навчання Ю. Костюк з успіхом виконав державний іспит із хорового диригування та предметів, пов’язаних з ним. Після того він став диригентом чоловічого хору празьких карпаторуських студентів „Відродження” (Возрожденіе). Восени 1938 року успішно закінчив навчання у Празькій консерваторії та Карловому університеті і з двома дипломами в руках повернувся додому – на Закарпатську Україну.

В січні 1939 року він став викладати музику і спів в учительській семінарії в Севлюші, після Віденського арбітражу евакуйованої з Мукачева та Ужгорода. Тут він зажив одну з найтрагічніших сторінок у своїй педагогічній практиці. Майже половина його учнів після вторгнення угорських військ в Карпатську Україну, зі зброєю в руках стала на захист рідної землі. Тринадцять з них – Іван Андрійчик, Петро Козак, Іван Скляр-Валента, Василь Чолій, Іван Лазорик, Петро Мольнар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосиф Шкіряк та Фрідріх Юда – 14-15 березня 1939 року загинули на Красному полі біля Хуста. Юрій Костюк у своєму учительському нотатнику біля кожного з цих імен поставив хрест, зберігши, таким чином, для історії імена справжніх героїв, які на вівтар Вітчизни поклали свої молоді життя.

Після окупації Карпатської України угорськими військами в березні 1939 року Ю. Костюк став учителем Севлюської горожанської школи, а в 1941 році його призначено професором музики та співу в Ужгородській учительській семінарії, підпорядкованій вже новій угорській владі.Тут він заснував шкільний хор та оркестр, який успішно виступав і поза стінами школи.

Кожну вільну хвилину він сам і за допомогою своїх учнів присвячував записуванню музичного фольклору. Невеличку частину зібраних пісень він, разом з Дезидерієм Задором, теж випускником Празької консерваторії, (пізніше – референтом музики шкільного реферату Підкарпатської Русі) та російським білоемігрантом Петром Милославським  видав нотований збірник народних пісень підкарпатських русинів-українців. Після збірників Філарета Колесси з 20-их років ХХ ст. був це перший і найповніший нотований збірник закарпатоукраїнського музичного фольклору. Він містить 147 пісень з мелодіями, упорядкованими за жанрово-тематичним принципом до 12 груп. Видання було задумане як перший том багатотомної серії. На жаль, ця серія закінчилася саме цією книжкою. На причині стала війна. У 1944 році в Ужгород увійшли радянські війська і майже все видання було знищено”.

Про дальшу свою долю Юрій Юрійович у своїх спогадах написав: „В січні 1944 року мене мобілізували, а в квітні післали на фронт. Вже перед тим я твердо вирішив, що ніколи не стану на службу фашизму. Тому, при першій нагоді, вночі  27-го квітня в селі Раківчик біля Коломиї зі своїм товаришем Василем Стебликом ми перебігли до Радянської Армії. Спочатку  були на положенні військово-полонених і три тижні марширували у тил країни. В Заславі біля Шепетівки ми зупинились на якийсь час. Тут проводився набір у Чехословацький військовий корпус, куди я негайно зголосився. Між тим в близькому тилу організували антифашистських борців у школу спеціального завдання, куди мене направили як перекладача. В цій ролі я був в Збаражі, а згодом у Святошині біля Києва. У вересні мене направили в запасний полк І Чехословацького армійського корпусу, розташованого в Садгорі біля Чернівців. Тут незабаром я став капельмейстером полкового духового оркестру. Кінцем жовтня 1944 року запасний полк та з ним разом і оркестр навантажились в Чернівцях у залізничні вагони і направились далі на запад через Тернопіль, Львів, Перемишль, а 29 жовтня опинився в Кросні. Тут стримались на один з половиною місяця. Звідти вранці 15 грудня з почуттям великої радості, полк автомашинами вирушив у дорогу на рідну землю».

З військовим оркестром Ю. Костюк через Дуклянський перевал, Меджилабірці, Гуменне, Попрад, Мартін, Кром’єржіж потрапив у Жатець. На цьому шляху оркестр під диригентською паличкою Ю. Костюка дав десятки концертів перед солдатами та цивільним населенням звільнених міст і сіл. Негайно після війни він спровадив у Чехію своїх батьків, дружину та сина.

Демобілізувавшись з армії, Ю. Костюк від жовтня 1945 року до червня 1948 року працював учителем музики та російської мови у жіночій вчительській семінарії в Празі. У вересні 1947 року його було призначено на посаду вчителя музики в реальну гімназію в Празі-Міхле. Там він заснував і став диригентом дівочого хору. Поряд з чеською музикою давав перевагу радянським пісням, які в той час серед чехів, зокрема, серед молоді,  були дуже популярні.

В Празі Ю. Костюк записався заочником музичного відділу Філософського факультету Карлового університету,  в якому 1947 року здобув подальшу музичну кваліфікацію –  державні іспити гри на клавірі. Пізніше  він склав  іспит на звання професора музики, а через чотири роки (1954) він там же склав державні іспити гри на альті (viola). Отже Ю. Костюк був єдиним музикантом у Пряшеві (а мабуть і в Словаччині) з п’ятьма вузівськими музичними кваліфікаціями.

На одному з концертів 1948 року він зустрівся з депутатом Національних зборів Василем Капішовським, який запросив його на роботу у Пряшів, де відчувалася велика нестача кваліфікованих музикантів, обізнаних з музичною культурою закарпатських земель, до яких належала і Пряшівщина.

Юрій Юрійович охоче прийняв запрошення і від 1948 року до кінця життя його доля була пов’язана з Пряшевом. Сюди він спровадив з Чехії і своїх батьків, дружину та сина.

В Пряшеві його було призначено професором музики – спочатку в Російській вчительській семінарії, а згодом – у Словацькій учительській академії – пізнішій Педагогічній гімназії. В цих школах він засновував хорові колективи та оркестри. Крім шкільних,  керував  хором фольклорного ансамблю „Шаришан” , був засновником і керівником пряшівського  мішаного хору „Мойзес”.

В 1953 році Юрію Юрійовичу було доручено заснувати професіональний „Український ансамбль пісні і танцю” в Меджилабірцях, який згодом переселився у Цем’яту біля Пряшева. Всі члени цього  ансамблю були аматори – хлопці і дівчата з українських підбескидських сіл. Майже ніхто з них навіть ноти не вмів читати. Зате кожен володів гарним голосом, носив у пам’яті безліч народних пісень і мав глибоке бажання співати й танцювати. Під вмілою рукою Ю. Костюка Український ансамбль дуже швидко подолав початкові труднощі і вже після півроку від заснування – 25 липня 1953 р. дав свій перший концерт, з якого розпочались тріумфальні подорожі ансамблю по Пряшівщині та інших областях Чехословаччини. Скрізь він пропагував фольклор русинів-українців Словаччини в загальноукраїнському контексті, рівно ж і пісні, танці та музику інших народів. Наперекір політичній заангажованості, після двох років успішної діяльності Український ансамбль пісні і танцю в Цем’яті рішенням партійних органів було скасовано як „нерентабельний”.

В 1956 р. Ю. Костюку вдалося відновити цей професійний колектив під назвою „Піддуклянський український народний ансамбль”. Він успішно діяв при професійному Українському народному театрі  Нині він діє  як самостійний „Піддуклянський художній народний ансамбль” (PUĽS) у підпорядкуванні Пряшівського Вищого територіального центру.

Від 1958 року Ю. Костюк викладав музику і спів на Педагогічному факультеті Університету ім. П. Й. Шафарика, а від 1968 по 1977 рік був завідувачем Кафедри музичного виховання цього факультету. Тут він 1966 року працею „Хорова культура Закарпаття і Пряшівщини”  захистив звання  доцента теорії та історії музики. А працю „Закарпатський музичний рененсанс” подав на здобуття наукового ступеня кандидата наук. Однак її забракував ідеологічний відділ крайкому Комуністичної партії в Кошицях. Мовляв, закарпатську музику повинні досліджувати радянські науковці, а ті мають інший погляд на роль чехів у розвитку культури Закарпаття... Ю. Костюку порадили обрати для дисертації іншу, більш актуальну тему й опрацювати її не так обширно. Через певний час він подав до захисту 130-сторінкову дисертацію на тему: „Досягнення радянської музичної методики в практиці музичного виховання українських шкіл Східної Словаччини”. Та і на цей раз дисертація Ю. Костюка не пройшла ухвалою партійних органів. Причина – політичний профіль Ю. Костюка. Він відмовився вступати в Комуністичну партію. На Закарпатті його вважали зрадником, бо він не повернувся після війни „на родину” (де би його напевно судили за службу в угорській армії. Та й на „свободівців” в той час дивились кривим оком). Ці праці Ю. Костюка, написані словацькою мовою і досі знаходяться в рукописах.

Його особисте життя не склалося. Дружина залишила сім’ю і після розлучення вийшла заміж. В грудні 1962 року Ю. Костюк одружився вдруге з вдовицею Вірою Корж, з дому Левицькою. Єдиний син Ю. Костюка Антон, студент медичного факультету Карлового університету, в Празі 1963 року покінчив життя самогубством. Для батька це була травма на все життя.

Під час 20-річної діяльності на кафедрі музичного виховання Ю. Костюк виховав сотні майбутніх вчителів музичного виховання початкових та середніх шкіл. Переважна більшість сучасних диригентів самодіяльних колективів на Пряшівщині – учні Ю. Костюка. Щастило йому і при публікації фольклорних записів та підготовці музичних підручників. Вже в 1952 р. у Пряшеві появився його збірник „Пісні для дитячого-жіночого хору”, за яким слідувала серія підручників та учбових програм музичного виховання. Вершиною етномузичного доробку Ю. Костюка є його капітальний збірник „Українські народні пісні Пряшівського краю” (Пряшів, 1958), що містить 263 записи з нотами (плюс 58 варіантів) із 60 українських сіл Пряшівщини та паспортизацією кожної пісні. Продовженням цієї збірки був другий том, що вийшов під назвою „Українські народні пісні Східної Словаччини” (Пряшів, 1963) за редакцією Ю. Цимбори. В ньому подано 30 записів Ю. Костюка.

За успішну педагогічну роботу його 1964 року було нагороджено званням „Заслужений учитель”.

Ю. Костюк – автор понад 40 науково-популярних статей та розвідок з історії української музики та музичного фольклору, публікованих в періодичній пресі. Він був і непересічним композитором, хоч значна частина його творчості була даниною часу. Тривале значення в нашій культурі мають його кантати „Токаїк”, „Вітчизно – мати” та „Наш прапор багряний”, „Ювілейна”  та „Бої відгриміли”. З інших творів на увагу заслуговують інструментовки для оркестру Пряшівського Українського народного театру: оперети М. Вербицького „Підгоряни”  та дитячої опери М. Лисенка „Коза-дереза”. Йому належать численні обробки народних пісень, які у виконанні Піддуклянського українського народного ансамблю та його солістів і досі звучать на хвилях кошицької української та русинської редакції Словацького радіо та в репертуарі багатьох співацьких колективів.

Сам Ю. Костюк був висококваліфікованим виконавцем музичних творів на скрипці, фортепіано, віолончелі та віолі (альті). Як виконавець він брав участь в численних оркестрах, часто виконуючи сольні партії. Гаслом його життя було: „Ні одного дня без музики”. Це гасло він послідовно виконував майже до останніх днів життя.

Про виняткову працьовитість, продуктивність та пунктуальність Ю. Костюка свідчить факт, що від 1929 по 1972 рік він заснував 36 хорових колективів: 20 шкільних, 14 дорослих та два професіональних. У 39 хорах він виступав диригентом, а в 14 оркестрах – виконавцем. Такою великою кількістю співацько-музичних колективів може похвалитися небагато українських музик.

Музикою він не переставав цікавитися і після відходу на пенсію. Довгі роки він очолював смичковий квартет, в рамках якого щотижня  зустрічався зі своїми давніми друзями на імпровізованих концертах. Не любив, коли його переривали і сердився, коли йому не дали договорити до кінця міркування на культурно-історичні теми. А він завжди мав про що говорити. До останніх днів займався спортом, головним чином, туризмом і плаванням.

12 липня 1998 р. Ю. Костюка не стало. Поховано його на пряшівському цвинтарі, де вже вічним сном спочивають його батьки та син. На могилі дружина Віра поставила мармурову дошку з однослівним написом українською мовою: „КОСТЮКИ”.

Юрій Костюк був людиною високих моральних якостей: чесною, справедливою, вимогливою до себе, але й до студентів та співробітників. За те не кожен його любив, однак всі його поважали, шануючи його працьовитість і самовідданість справі. Його внесок в розвиток закарпатоукраїнської науки та культури і справді гідний подиву і поваги. Коли буде видана вся рукописна спадщина Ю. Костюка, його портрет стане ще виразнішим .

Микола Мушинка

Пряшів 1.02.2012.