ГЕРОЙ З ХОРОБРИМ СЕРЦЕМ

Трагічним є той факт, що у миролюбній християнській країні лунають постріли і земля здригається від численних вибухів. Україна ніколи не славилася завойовниками, проте імена хоробрих захисників вписані у її історію золотими літерами. І хто б міг подумати чи передбачити, що у ХХІ столітті нашим солдатам знову доведеться боронити рідну землю від загарбників. Це – не страшний сон, який можна, прокинувшись забути, а омита людською кров’ю жорстока реальність життя.
Охороняти цілісність рідної держави випало і старшому прапорщику окремого інженерно-саперного батальйону “Тиса” 128-ої окремої механізованої бригади, що дислокується у Виноградові, Михайлу Візічканичу. Знайомі та друзі називають його вродженим воїном та безстрашним солдатом. Хоча сам він каже, що людина без страху – це хвора людина. Страх, звісна річ, притаманний кожному, і йому в тому числі. Та для нього передусім – відчуття відповідальності, військовий обов’язок захищати рідну землю.
За 20 років військової служби Михайло Михайлович не раз побував у «гарячих точках», та розповідати про це він не хоче, мовляв, обов’язок військового – воювати. І обрав він цей шлях свідомо. Як фанат ВДВ, після строкової військової служби у десантних військах, вирішив пов’язати своє життя саме з армією.
У Луганську область для участі в антитерористичній операції командира відділення Михайла Візічканича, під командуванням якого було п’ятеро чоловік,  відправили навесні минулого року. Протягом півроку багато чого довелося пережити і вистояти не в одному бою.
– Там всі ми були під керівництвом командира взводу Олександра Байдака. Нас розкидували по 2 чоловік на різні види блокпостів – починаючи з Рубіжного і закінчуючи Луганським аеропортом. Та ми підтримували контакт, спілкувалися. Звісна річ, з’явилося і багато нових друзів зі Львова з 80-ої бригади, з 25-ої бригади, з групи спецназу, із славнозвісного «Айдара»… Виконували ми різні функції: охорона території, зачистка навколишнього периметру, де знаходився базовий табір тощо. Під обстріли потрапляли щодня. Бувало і по кілька разів на день. Вночі, хоч і було тихо, та все рівно не спалося, бо ж сон не йде, коли ти усвідомлюєш, що у будь-яку мить почнуть бомбити, «накривати» «градами» чи фосфором, –  ділиться спогадами воїн. –   Техніку, якщо ламалася, ми самі лагодили, а от продуктами харчування нас забезпечували волонтери. Тож велике спасибі всім спонсорам, котрі надавали необхідні для нас речі, волонтерам, які все комплектували і відправляли до нас, а також тим сміливцям, які привозили все це у зону бойових дій. А були ми у різних населених пунктах – в станиці Луганській, Рубіжному, Веселій Тарасівці, Леніна, Лутугинському заводі, Ювілейному…. Всюди люди нас приймали по-різному. Так, до прикладу, коли ми зайшли в Родаково, вісімдесят процентів місцевого населення були настроєні щодо нас дуже вороже, та поспілкувавшись, зрозуміли, що ми не такі погані, як їм розповідали. Були і такі, що казали: «Чому ви до нас прийшли? Тепер по нас будуть стріляти!». Пропаганда «українських бандитів» на Сході країни – на високому рівні. Нас змалювали справжніми варварами та нелюдами. Проте часто траплялося, що ми допомагали місцевому населенню водою, продуктами харчування, медикаментами. А бувало  наш лікар надавав їм медичну допомогу.
На війні – як на війні… Безсоння, неспокій, постріли, гуркіт, антисанітарія. А на календарі – літо, нестерпна спека. Михайло каже, що про яку особисту гігієну могла йти мова, коли перебували в лісі чи на полі. Єдине, що рятувало, вологі серветки. А коли зайшли в село, траплялися і такі люди з місцевих, що радо вітали українських солдатів, навіть запрошували додому прийняти ванну чи душ, приносили їм на блокпости варену картоплю. Ночували також, де попалося – під відкритим небом чи в будинку.
Стійкий характер та волю до перемоги Михайло загартовував з дитинства, займаючись різними видами спорту: рукопашним боєм, гирьовим спортом, армреслінгом, футболом, волейболом. І в кожному з них добився вагомих успіхів. Так,  у змаганнях з гирьового виду спорту  на першість 13 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України, що проходили у Львові, отримав беззаперечну перемогу у своїй ваговій категорії. Всі ці досягнення йому знадобилися і на полі бою, адже були випадки, коли треба було йти з противником на прямий контакт.
Не оминули виноградівських захисників і людські жертви. З пораненнями повернулися додому Олександр Байдак та Степан Блажин, а от Станіслава Кіша, що був саме під командуванням Михайла Візічканича, відправили 200-тим вантажем.
Вдома на старшого прапорщика чекали дружина та два сини, для котрих батько – справжній герой з хоробрим серцем. Старший 14-річний Іван, як і тато любить спорт. Він вже є триразовим чемпіоном України з греко-римської боротьби, призові місця займав і Чехії та Угорщині. А молодший Володимир любить вчитися. Батько у жодному разі не хоче, аби сини наслідували його приклад стати військовослужбовцями, бо ж на даному етапі ставлення до них держави бажає бути кращим. І мріє, аби наші можновладці все ж таки звернули увагу на людей в пагонах, щоб солдати з однієї бригади не воювали в різних формах, як це є наразі. Бо ж одягають переважно те, що привезуть волонтери, і мріє, щоб вони мали належне озброєння і достойну заробітну плату. А мужності, відваги і патріотизму їм не позичати…


Наталія КОБАЛЬ

comments powered by HyperComments