Працьовитому колективу будь-які труднощі підсилу здолати

DSC01857

Вже не раз бувала у Шаланках на цегельному заводі і щоразу дивуюся працелюбству та витримці цих жінок та чоловіків. Робота не з легких, а деякі з них працюють тут все своє свідоме життя. Цей рік для підприємства видався напрочуд важким, адже природні стихії (вогонь та вода) завдали їм непоправних збитків. Директор підприємства Іван Леньо не нарікає, адже, хоч  було дуже важко і психологічно, і фінансово, він збагнув, що його колектив – найкращий. Адже біда їх не розігнала, а навпаки, згуртувала довкола спільної справи – врятувати підприємство, котре для багатьох із них вже стало другим домом.

– Позаяк робота у нас сезонна, тож, зазвичай, кількість працівників залежить від обсягів замовленої продукції. Та цьогоріч картина трошки різниться. Шаланки – село угорськомовне і люди масово виїжджають на заробітки в Угорщину та Німеччину. Навіть є бажаючі працювати наднормово, аби заробити більше грошей. Порівнюючи 2015 і 2016 роки, спостерігаю спад по реалізації цегли. Проте, не можна казати, що минулий рік пройшов погано, адже закрили ми сезон з прибутком. Змогли дещо відновити, освіжити адмінбудинок та клуб для робочих, зробили душову та сауну. Трохи відновили і технологічний процес, завдяки якому покращили якість цегли. Для мене дуже важливо, аби працівники почували себе комфортно. Та, на жаль, сауна згоріла через замикання. Тепер я вже знаю, що будь-який ремонт треба починати із заміни електропроводки, – розповідає Іван Іванович. – Ми мали запас цегли близько 200 тисяч штук взірця минулого року, яку буквально за 2 тижні реалізували. У травні робили тільки формовку цегли. Та наприкінці місяця на нас чекав новий неприємний «сюрприз» – всього за 10 хвилин сильна злива все змітала на своєму шляху, затопивши нашу роботу. Я бачив, що таке пожежа, коли ми викликали рятувальників і ті гасили вогонь. Думав, що гіршого бути не може. Та коли вода йде – її ніщо не може зупинити. Це найстрашніша природна стихія, котра все руйнує на своєму шляху. Розмивши 2 нижні ряди, весь сирець, наче конструкція з доміно, розвалився. Повноцінної цегли з нього вже ніколи не буде. Саму ж глину на переробку можемо використати тільки через 2 роки. У одному сушильному сараї вміщується 170 тисяч цеглин, з них уцілілими лишилися тільки 10%. А таких у нас є 16. Затрати у нас були надзвичайні, адже глину ми завезли, формування зробили, тут були витрати електроенергії, заробітну плату працівники отримали. Збитки, завдані нам стихією, сягнули на півмільйона гривень. Аби перекрити той мінус, нам треба працювати 2-3 роки. Протягом всього червня ми все вичищали, а в липні почали виготовляти заготовки. Мене приємно вразили працівники, котрі сказали, що «це не лише ваша біда, а й наша спільна» і, не покладаючи рук, невтомно трудилися, аби вичистити територію від наслідків паводка. Було дуже важко, адже основна частина працівників – жінки. І, стоячи до колін в грязюці, вони руками викладали розмиту глину на люльки… Зараз ми потихеньку стаємо на ноги, реалізовуючи виготовлену цеглу на будівництво об’єктів в Ужгороді та Мукачеві. Також забезпечуємо цеглою торгівельні точки з реалізації будматеріалів у Мукачеві, Іршаві, Виноградівському і частково Хустському районах. Люди ж менше будуються, ніж раніше. Проїжджаючи по селах, бачу, що з тих, хто зводить власне житло, 60% будують з цегли, а 40 все ще з шлакоблоків. На жаль, не всі ще усвідомили, наскільки блоки радіаційно-небезпечні для нашого здоров’я, адже вони випромінюють вкрай шкідливі речовини, котрі вбивають імунну систему. Проте, потрібен час, аби люди усвідомили, що, збудувавши хату з дешевих блоків, їм усе життя треба  буде працювати на ліки. Ми ж, долаючи труднощі, все ж дивимося вперед. Маю надію, що завдяки угорським грантам, ми все ж модернізуємо виробництво і вийдемо на якісно вищий рівень.
Позаяк цегельний завод «живе» завдяки трудолюбивим працівникам, не змогла не поспілкуватися з ними. «Робота фізично дуже важка. На початку сезону перший місяць руки сильно болять, адже цілий день викладати сирець на люльки – справа не з легких. Проте потім втягуємося. Така робота не всім підсилу. Та й заробляємо менше, ніж попередні роки. Це пов’язано з бідою, що сталася на заводі. Але ми свою роботу любимо і все витримаємо», – кажуть Ірина Товт та Олеся Шебештей, які працюють на заводі по 3 роки. Олена Станко на заводі працює все своє свідоме життя: «Я вже 5 років на пенсії, та все ще працюю на своєму рідному заводі, бо дуже люблю свою роботу. Працюватиму тут доти, доки сил є. Адже прийшла на роботу у 14 років, за цей час працювала  на всіх операціях. Без роботи не мислю свого життя». Також у цегельному цеху 10% працівників – ромської народності, нарікань на їх сумлінність директор не має жодних, навіть тішиться, що завдяки працевлаштуванню роми зуміли навести лад зі своїми документами.
Маючи міцну та надійну опору – згуртований та працелюбний колектив, мудрих заступника та бухгалтерів, Іван Леньо переконаний, що вони ще не один рік забезпечуватимуть людей якісною цеглою, котра не тільки захищає від негод, а й гарантує спокійний сон і добре здоров’я.    
Наталія Кобаль