Рятувати людей – не професія, а поклик душі

Є така професія – людей рятувати. Та для когось це не просто робота, а поклик душі. Ігнат Параска працює рятувальником не перший рік. Трудовий шлях його доволі різноманітний, адже працював і у Виноградові, і в Хусті рятувальником, майстром бази захисної служби, старшиною частини, чергував у караулі.
– Після закінчення міської ЗОШ №8 я навчався у технікумі, відтак була строкова військова служба. Фахову освіту здобував у Львові, згодом – у Харкові. Старший брат Корнелій, який вже на заслуженому відпочинку, відіграв не останню роль у виборі професії. Коли, під час навчання, викладають теорію, як рятувати людину у біді чи надавати медичну допомогу це одне, а от застосувати їх на практиці – зовсім інше. От, до прикладу, лише недавно мені довелося до прибуття «швидкої» надати перехожій жінці першу допомогу під час приступу епілепсії. А от під час служби трапляються різні випадки. Не рідкими є випадки, коли доводиться знімати кішок із дерев. Та мені найбільше запам’яталося, коли ми рятували кошеня, яке впало у каналізаційний люк. Треба було бачити оті щасливі очі дітей та їх бабусі, коли ми дали їм в руки чотирилапого домашнього улюбленця. Навіть гніздо шершнів довелося з гаража чоловіка вибирати. Оснащення у нас націлене на порятунок від пожеж, та доводиться включати смикалку і рятувати навіть від небезпечних комах. Тож я вдягнув тепловідбивний костюм, забрав оте гніздо з роєм шершнів і викинув в огород, де його прикопали землею. П’ять укусів шершнів можуть привести до летальних наслідків, а тут їх було дуже багато. Тож коли один шершень знайшов на скафандрі шпаринку і залетів всередину, я трохи налякався. А от гасити вогонь і «визволяти» людину з понівеченої у дорожньо-транспортній пригоді автівки – більш буденні речі в нашій практиці. Хоча робити останнє – психологічно дуже важко. Ми ж розрізаємо гідравлічними ножицями метал, проте робити це треба обережно, аби не зачепити і так травмовану людину. Та ще коли чуєш стогін і плач від нестерпного болю. Хоча на тай момент вже приїжджають лікарі і дають знеболювальні уколи. Був випадок, коли треба було спочатку розтягнути складену в гармошку автівку, а вже потім визволяти водія. Під час пожеж гинуть люди не від високої температури чи полум’я, а від чадного газу. Потрапивши у легені, за лічені секунди людина втрачає свідомість, а через дві хвилини настає смерть. Те, що тіло горить – це вже наслідок, а не причина. Тому треба бути вкрай обачним, бо не рідкими є випадки, коли люди гинуть під час пожеж через паління у ліжку в нетверезому стані. Адже адекватна людина може врятуватися від пагубного «червоного півня». На жаль, побутує думка, що рятувальники виїжджають гасити вогонь без води. Це хибне твердження, адже автомобіль не може навіть у гараж повернутися з пустою цистерною. Резервуар вміщує тільки 4 тонни води, котрих вистачає лише на перші хвилини, а відтак має бути відкритий доступ для забору води. Деколи нас залучають для пошуків потопельників, хоч для цього діє спеціальна служба водолазів, ми ж хіба що «прочісуємо» береги вздовж річки. Так само і при виявленні вибухонебезпечних об’єктів виїжджаємо лише для охорони небезпечної знахідки до прибуття піротехніків, – розповідає Ігнат Юрійович.
І. Параска каже, що кожен черговий караул – це сім’я, де є старші, досвідчені рятувальники, котрі передають досвід молодим, які лише приходять на службу після закінчення училища чи вузу. Вони переживають один за одного, дбають про безпеку, вчать берегти себе та оточуючих при гасінні пожежі. А от людей рятувальник застерігає дотримуватися правил техніки безпеки, особливо тепер, перед початком опалювального сезону, вичистити димоходи, перевірити справність обігрівальних приладів, аби вберегти своє життя і майно від біди. Адже для рятувальника чергова зміна є вдалою не тоді, коли вчасно загасять полум’я вогню, а тоді, коли ніде не сталося біди.
Наталія Кобаль

[miniorange_social_sharing]