У прожитих роках — файні справи

Жителі Черни добре знають і поважають цю жінку в сільській громаді, бо нещодавно їй виповнилося 90 років. Не тільки через це довгожителька шанована, стала авторитетною і поважною через свою чесність та порядність. Вона завжди була акуратна при виконанні будь-якої роботи. Доброзичливо відносилася до всіх сусідів і була із ними у дружніх відносинах. А на подвір’ї у неї завжди цвіли квіти. Особливо полюбляє чорнобривці, бо це квіти відлякують усяку нечистоту від оселі, – наголошує старенька.
Марія Іванівна Росоха народилася у багатодітній сім’ї Симковичів, котрі постійно дотримувалися моральних принципів Мараморошських православних монастирів і ревно берегли усі приписи та устави цього церковного руху, що був дуже поширений на Закарпатті у середніх віках. За це їх родовід зазнавав відповідних утисків та гонінь. Ще у ХVІІ ст. через такі ідеологічні переконання, їхні родичі вимушені були поселитися на узбіччі села Черна, у підніжжі гори Банищі. Переважна більшість дорослого населення у другій половині ХVІІ ст. в цьому Затисянському регіоні спокійно сприйняли рішення Ужгородської унії, хоч дехто і проявляв невдоволення такими подіями. Рід Симковичів стояв на своєму і не хотів миритися з такими рішеннями. Через це вони більш ніж на 300 років стали небажаними у сільському товаристві через відсутність у більшості жителів громади толерантності та терпимості до інших поглядів на світ та філософію віри. Із покоління в покоління Симковичі передавали слова нотаря Нялабського замку, який сказав їхньому прапрадіду, коли той купував землю під будинок у власників цього села: «Купуй кусок землі собі, небораку, бо ти не будеш мати спокійного і файного життя через віру».
У перших роках важко приходилося сім’ї проживати на новому місці посеред лісу і відірвано від односельчан. Та, втіху для себе, родина знаходила у щоденній молитві. Саме цей рід зумів зберегти цікаві стародавні рукописи, книги монахів і навіть частину архіву Мараморошських православних церков ХVІ ст., які було передано ними потім до Горбківського скиту, а звідти їх вивезено схиіромонахом Венедиктом у безпечне місце на Афонську гору в Грецію. Саме цей монах протягом усього свого життя точно виконував усі приписи та рекомендації ієрархів православного руху нашого краю. У 30-их роках минулого століття відкрив навіть православний скит на одному горбкові у селі Горбки, де проводив своє аскетичне монастирське життя, виганяючи злих духів із хворих і надаючи немічним підтримку та допомогу через молитви та пости. Але в 1961 році комуністична влада силоміць закрила і зруйнувала цей острівець Мараморошського духовного православ’я на Виноградівщині.
Саме контакти із схиієромонахом цього скиту позитивно впливали на сімейне життя роду нашої іменинниці. Майже всі члени родини щиро підтримували православний рух, який знову масово почав відроджуватися на Затисянщині на початку 20 ст. Але відродити його у своєму селі так, як це відбулося у сусідній Новоселиці, не змогли. Можливо, через таку вірність і невідступність та щире стремління, Всевишній наділив духовним талантом внука нашої ювілярки – Івана Лабатія, котрий ще із шкільної парти свій вільний час у період шкільних канікул проводив у Грушівському монастирі, а як став дорослим, то був висвячений у диякони. Тепер своє духовне служіння Богові проводить на Житомирщині.
Марія Іванівна все своє життя прожила у рідній Черні. Тут працювала в колгоспі, а потім і на різних роботах, навіть кухарем у дитсадочку. Із своїм чоловіком Андрієм Васильовичем виховали трьох дітей – сина Івана та двох доньок – Ірину та Ганну. Сьогодні вони уже мають свої сім’ї. Старенька радіє за них і щоденно дякує Богу за все хороше, що він їм дає. Найбільша для неї радість – онуки. У них вона бачить іскорки характеру своїх дітей і постійно їм наголошує, що необхідно бути завжди чесними. Годинами може розповідати малечі цікаві історії та події села, казки, перекази, що побутують у їхньому селі. Дуже полюбляє співати, особливо коломийки. В її пам’яті назбиралося їх на цілу книгу.
За своє життя ювілярка освоїла усі тонкощі та таємниці місцевої кухні, дотримується їх і сьогодні. У її щоденному раціоні харчування лише народна їжа. В основному переважають кукурудзяні страви: токан, начанка, голубці із кукурудзяної каші, чир, капуста із туканом. М’ясо вживає дуже рідко, бо воно тупить пам’ять, – пояснює старенька. Крім соняшникової олії не вживає ніяких інших жирів. Щоб їжа була корисна для здоров’я, вона постійно додає до неї усяких прянощів, що ростуть на городі: петрушку, базилік, чабрик, м’яту. Всім цим умінням вона навчила своїх доньок, які стали неперевершеними у приготуванні традиційної чернянської начанки та голубців із кукурудзяної каші. Син Іван освоїв усі тонкощі будівельної майстерності, якими володів його батько, бо той постійно їздив на заробітки, щоб сім’я жила у відповідному достатку. Не дивлячись сьогодні на фізичні недуги, які охопили, старенька не втрачає надії та оптимізму на майбутнє життя. Через несвоєчасне звернення до лікарів, останнім часом втратила зір. Але при розмові із нею, не скажеш, що не бачить оточуюче середовище. Треба жити в тих обставинах, які у тебе є – наголошує наша співрозмовниця. Ще у 1935 році вона хворіла на тиф. Ні родичі, ні сусіди і не думали про те, що вона колись переборе цю страшну недугу, яка в ті часи вкорочувала життя багатьом односельчанам. Її батько звернувся до схиієромонаха Венедикта (Довбака) з Горбківського скиту, і той взявся лікувати дитину. Давав пити якісь трав’яні вари і постійно молився над нею. Через три дні дівчинка уже гралася на подвір’ї. Саме в той час до цього духовного наставника і потягнулися люди. З кожним днем їх ставало більше і більше. Навіть з Румунії приходили сюди селяни, нелегально переходячи кордон. І всім їм тут була допомога та спасіння, бо лише в цьому місці на Закарпатті в ті далекі роки схиієромонах умів виганяти злих духів із хворих.
Нині наша ювілярка не жаліється на минуле, бо в прожитому житті файні справи завжди були. Про них вона охоче розповідає онукам та правнукам. Саме це файне і надає їй сили та енергії у повсякденному житті, щоб молитися Богові за родину та світ.
Василь Івашко, с. Черна

[miniorange_social_sharing]