Він і досі відчуває відгомін Чорнобиля

p1010001

1986-ий рік назавжди залишиться сумною сторінкою в історії України. Особливо болючими спогади про сумнозвісний вибух атомного реактора в тих людей, котрим долею випало ліквідовувати наслідки страшної катастрофи. Ветеран ОВС, полковник міліції Юрій Сайко – чорнобилець ІІ-ої категорії. Чоловік тішиться, що його відправили в зону ураження, коли вони з дружиною вже мали двох донечок.  
– Родом я із Великих Ком’ят. Після закінчення сільської школи, в Ужгородському училищі вивчився на токаря і протягом 5 років працював за фахом. Строкову військову службу проходив у ракетних військах в Білій Церкві, що на Київщині. Зарплата у токаря 5-го розряду була невеликою. Тож, коли мені запропонували йти працювати у відділ позавідомчої міліцейської охорони, погодився без вагань. Згодом перейшов у патрульно-постову службу. Там пропрацював недовго. Знов повернувся в охорону, на цей раз – командиром відділення нічної міліції, – розповідає Юрій Юрійович. – У 1987 році нас відправили в Чорнобиль – у Прип’ять. У серпні, коли ми туди приїхали, вже знімали другий 25-сантиметровий шар землі, уражений радіацією. До того зняли 50-сантиметровий шар ґрунту і КАМАЗами вивезли за 30-тикілометрову зону, де захоронювали у заздалегідь викопані рви. Сам реактор, що вибухнув, хоч і присипали, кожну 4-ту добу викидав радіаційні гази. Їхав я в зону ураження на 3  місяці. Але через те, що я тоді був і секретарем комсомольської організації, а в нас мали проходити звітно-виборчі збори, на котрий змушений був бути присутнім, додому повернувся через 24 дні. Після того правоохоронців для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відправляли вже лише на місяць. Там був один стаціонарний телефон, тож ми мали змогу зателефонувати рідним лише, щоб не хвилювалися.  
– Спочатку служив на контрольно-пропускному пункті, відтак – чергував на ГСМ. Населення місцевого тут не було, стояли пусті, осиротілі будинки. Люди, тікаючи від біди, все позалишали, взяли лише найнеобхідніше. Сумно було дивитися, як коло однієї з багатоповерхівок на подвір’ї стояла пуста дитяча коляска. Та, на жаль, не всі боялися радіаційного опромінення – траплялися і випадки мародерства. Довелося мені нести службу і на єдиній у Прип’яті станції, де перевіряли радіаційне опромінення покинуті місцевими мешканцями автомобілі. Сильно опромінені стискали в гармошку і скидали у могильники. А ті, що піддавали обробці, обмивали і відправляли в державні установи та організації Київщини як робочий транспорт. Ми ж мали при собі дозиметри, та на пропускному пункті ніколи не писали той рівень радіації, котрий він фіксував, а завжди на кілька показників занижували. Йдучи в зону ураження, ми переодягалися у спецформу. Одяг тримали у спеціальних чохлах, і радіаційний і  чистий – в одному й тому ж. Чергували вахтовим методом. Жили на відстані майже 70 кілометрів від роботи у Поліському. Та попри несення служби ми ще й виконували господарські роботи: косили траву довкола скали (так називали колючу огорожу довкола зони ураження), підмітали гаражі, де колись стояла техніка. Якщо на котромусь із покинутих гаражів мародери зламали колодицю, замість нової просто обмотували колючим дротом.
Пропрацювавши трошки черговим, наш співрозмовник, став старшиною райвідділу міліції. Паралельно навчаючись у Івано-Франківській школі міліції, був дільничним інспектором, опером розшуку, старшим опером відділу боротьби з наркотиками, начальником кримінальної міліції у справах неповнолітніх. Наразі Юрій Юрійович працює начальником охорони на підприємстві «Сандерс-Виноградів» і каже, що за весь період його трудової діяльності саме цим підприємством керують найкращі керівники, котрі дбають про своїх підлеглих.
Юрій Сайко зізнається, що відразу по прибуттю в зону ураження, відчув на собі радіаційний вплив: щось сильно давило на голову, стискаючи її, наче в лещатах, а з носа почала йти кров. Повернувшись додому, він і досі відчуває відгомін Чорнобиля – і далі йде кров із носа, та й суглоби з роками ломить все сильніше. Хоча йому лише 58 років. Юрій Юрійович з сумом в очах згадує тих товаришів-чорнобильців, що вже відійшли за земну межу… Йому ж наснаги додають наймиліші серцю внуки…
Наталія Кобаль