І жінки Батьківщину захищають!..

Воювати – справа суто чоловіча. Проте, навіть там, на передовій, не обходиться без тендітної половини людства. Так і сьогоднішнім нашим героїням довелося пізнати пекло війни на Донбасі. Городянки старший сержант Марія Євдокіменко та солдат Ольга Яцкович служать у військовій частині понад 10 років. Загалом військова служба неабияк гартує людей, та її не порівняти із жорстокою школою АТО, котра змушує повністю переосмислювати своє життя, вчить його по-справжньому полюбити і до глибини душі цінувати, здавалося б, просте, банальне слово «мир».
– Свого часу я працювала на заводі «Електрон», та після його розпаду призвалася на військову службу, позаяк тоді там була вакансія радіотелефоніста. Чоловік мій також військовий пенсіонер, проте під час третьої хвилі мобілізації його знову призвали. Мене ж відкомандирували на Схід по його поверненню. По дорозі до місця дислокації нашої 128-ої гірсько-піхотної бригади ми проїхали 6 блокпостів потягом, а в Красноармійську нас зустріли і автомобілем відвезли до призначеного пункту. Найперше, що мене більш за все вразило – зруйновані будинки і жодної живої душі, наче на безлюдному острові, – неохоче ділиться сумними спогадами Марія Іванівна. – Я служила у селі Піски. У нас були переносні радіостанції, адже у польових умовах стаціонарні нема як встановити, позаяк періодично військовим доводиться міняти місця дислокації. Ходили на чергування і вдень, і вночі нарівні з чоловіками.  Перебувала я там з 31 травня по 30 липня. У той період село було вщент зруйноване. З місцевого населення проживав там лише один 101-річний дідусь, тож наші хлопці несли йому їжу, допомагали принести воду в хату, а він вдячно кивав головою, ніяково було, коли він ставав перед солдатами на коліна і цілував їм руки (після пережитого інсульту старенькому важко говорити). Якраз у той період, коли я туди приїхала, після травневих свят ворог отримав черговий «гумкомвой», тож гатили по нас і вдень, і вночі. Найактивніше обстрілювали з різнокаліберних снарядів вночі. Було, що й по кілька діб не знімали бронежилет і каску та не виходили з бліндажів. Було й таке, що стояли поруч з солдатом і його поранили в руку. Відстань від наших бліндажів і сепаратистів була всього 450 метрів (!). Там небезпека чатує скрізь. дозрілі черешні й полуниці так і манили, але їх ніхто не смів зірвати: а раптом довкола встановлені ворожі міни…Бо ж ми на власні очі бачили, як собаку, що до нас прибився, розірвало на шматки, як тільки він зійшов із стежки.
Вдома на Марію Іванівну чекав чоловік – начальник речової служби тилу Геннадій Дмитрович, котрий напередодні повернувся із Луганська, де був протягом року. А от солдат Ольга Яцканич про те, що була на війні, сказала рідним тільки повернувшись додому. Жінка каже, що для всіх у неї була єдина версія: «Я на полігоні на навчанні». Її чоловік, котрий все своє свідоме життя віддав військовій службі, зараз на заслуженому відпочинку, все ж сумнівався у правдивості цих слів. Не здогадувалися, де матуся, і її двійко дітей та двоє онуків. Та й зараз вона не розповідає про те пекло, яке довелося пережити на Сході. Ті сумні спогади відразу омивають сльозами її ясні очі.
– В армію я призвалася у 1994 році, та коли захворів батько, змушена була звільнитися і протягом 8 років доглядати його. Знову призвалася напередодні війни. Найперше і незабутнє враження на мене справив сумнозвісний Донецький аеропорт – на ті руїни не можна дивитися без болю. А коли ми зійшли з потягу, місцеве населення, наче оті мурахи, розбрелися по полю, скорочуючи смертельно небезпечний шлях (адже не знати, де захована ворожа міна) до рідного дому. Всі дороги та поля зрешечені різнокаліберними снарядами. З дороги видно вишку снайпера «сепарів». Це перші і найсумніші картини, які ще довго виринатимуть в пам’яті. Протягом 50 днів і ночей я, як дипломований військовий кухар (освіту здобула у 27-ій школі військових кухарів у Чехословаччині), варила хлопцям їжу. Продуктами харчування ми були повністю забезпечені і армійськими, і від волонтерів. Та й наші хлопці там ведуть своє господарство: купили поросят, вигодували і забили на м’ясо, посіяли кріп та петрушку на грядках, навіть помідори посадили. Варили у казанках, коли був час – навіть голубці крутили. Ми ще й годували місцевих мешканців, біженців з окупованих ворогом територій, – розповідає про свій сумний досвід Ольга Василівна. – Якраз у той час, коли я там була, лунали постріли з ворожого боку, зорево від снарядів осявало нічне небо до самого ранку. Наші ж хлопці йшли на позиції, та відповідь ворогу не давали, дотримуючись Мінських угод. Щовечора автівку із солдатами проводжав вірний пес Макар і потім десь ховався. А коли вони поверталися зранку, ще здалека, почувши звук мотора, вибігав їм назустріч до гір Териконів. І завжди для кожного з нас найбільшим щастям було те, що повернулися всі живі і неушкоджені…
Говорили ми не довго, бо жінки військові воліють про той період свого життя мовчати, хоч заплакані очі промовисто кажуть – душа прагне кричати… Завершили бесіду найзаповітнішим бажанням не лише радіотелефоністок Марії Євдокіменко та Ольги Яцкович, а й всіх українців: «Головне – щоб ця війна якомога скоріш завершилася! Щоб наші чоловіки, батьки та сини не вмирали і не калічились на омитих кров’ю землях Донбасу».  
Наталія Кобаль