ПРИКОРДОННИК МИКОЛА КІШПЕШТА ОХОРОНЯВ КОРДОНИ ПІД МАРІУПОЛЕМ

P7025713

На шпальтах «Новин Виноградівщини» вже друкувалася ціла серія матеріалів про солдатів АТО – військових, мобілізованих, добровольців… Цього разу нашим героєм став прикордонник митного поста «Дякове», старший сержант Микола КІШПЕШТА. Ця родина військових добре знана у Виноградові. Тож в обох хлопців навіть не виникало питання, яку професію обрати після закінчення школи: і Коля, і Славік мали за приклад батька-військового. Але ж той служив у мирній Україні, а хлопці обоє водночас добряче пороху нюхнули… Після проходження строкової служби Микола Іванович залишився у військовій частині              контрактником. Грав у військовому оркестрі чи не на всіх музичних інструментах, та найчастіше – на трубі. Після того, як закінчився контракт, влаштувався на роботу в прикордонну службу. У нього за плечима вже 13 років військового стажу. А до того він два роки працював вчителем музики в одній із міських шкіл.
– Відправка в АТО стала для мене своєрідним «новорічним подарунком». Торік, 31 грудня, мене розрахували з роботи і перевели в Мостиський прикордонний загін, де формувалася комендатура. Після навчання, маючи на руках диплом інженер-сапера, 4 березня колоною вирушили на Схід країни. Разом служили військові з трьох Західних областей – Закарпатської, Львівської та Чернівецької. Нашим завданням було не вступати в бойові дії, а підтримувати правопорядок, перевіряти документи на тимчасових пунктах пропуску. Від кордону з Росією наші блокпости розташовувалися на відстані 15-20 км. Наша ж комендатура переважно стояла на пункті пропуску КПВВ «Гнутово» за 35 км від Маріуполя. Були в населених пунктах Гнутово, Талаковка, Сартана, – розповідає Микола. – Коли ми туди приїхали, комендатуру, котру ми заміняли, напередодні обстріляли. Слава Богу, обійшлося без жертв, лише собака загинула і техніка згоріла вщент. Перші півтори місяці чули поодинокі постріли здалека. Відтак, цілили і по нас. На щастя, всі наші хлопці повернулися додому живими та здоровими. Коли дислокувалися в Сартані, де основна частина населення – греки, ставлення до військових було лояльним, бо ж вони займають нейтральну позицію. Одна проблема була – відсутність води. Питну воду нам привозили у трилітрових баклажках. А от помитися і попрати одяг не було чим. Та коли потепліло, йшли на річку. Жили в бліндажах та в адмінбудівлі колгоспу, спали на власноруч змайстрованих з дерев’яних дощок нарах. Продукти харчування щотижня нам привозили із Донецького прикордонного загону, отримували пакунки від рідних з дому та від волонтерів. Деколи приїжджали дві жіночки і привозили у термосах гарячий борщ. Цю національну страву готували і самі в умовах польової кухні, адже волонтери привозили нам всі необхідні інгредієнти у засушеному вигляді. Часто варили гречку, різні кашки, їли тушонку. Найважчими у там, на не проголошеній війні, були перший і останній місяці: спочатку важко було звикнути до постійних обстрілів, а наостанок – з нетерпінням чекали повернення додому, до рідних… Хоч день і проходив відносно спокійно,  проте завжди ввечері та вранці лунали постріли. Ми ж не стріляли (озброєння мали належне), але розташування наше було всередині між двома вогнями. Звісна річ, було страшно, адже у безпеці не почував себе ніхто. Безпілотники літали над нами, наче бджоли. Я б ніколи не повірив, якби мені сказали, що тварини здатні передчувати біду. Та переконався в цьому на власному досвіді. У нас були дві собачки дворняжки – Джуля і Сепар. Щоразу, коли Джуля тікала у підвал, а Сепар в бліндаж, ми вже знали, що за 5-10 хвилин почнуться атаки. Попереджаючи про небезпеку, таким чином вони і рятували нас від загибелі, ми ж віддячували тваринам-рятівникам турботою та харчами…А от в одного знайомого була кішка, котра перед атаками виривала яму і ховалася в неї, засипаючи себе глиною.
Микола Іванович каже, що в період його перебування на Донбасі, військовим забороняли користуватися мобільними телефонами, аби ворог не міг відстежити їх позиції. «Ми майже щодня дзвонили додому дружинам та батькам. Як можна заборонити солдатам підтримувати зв’язок з родиною, котра хвилюється, переживає. Та й нам, почувши їх голоси та слова підтримки, ставало на душі тепліше. З нетерпінням ми чекали і пакунків з дому. Мені дружина завжди клала листи та малюнки сина, на котрих він дитячою рукою вимальовував свої бажання – сонечко, мирне небо і нашу сім’ю разом…Дитячі малюнки привозили і волонтери: всі стіни у будівлі, де ми жили, та в бліндажах були обвішані ними. Така підтримка там, на війні, дуже потрібна, вона додає сили та наснаги», – розповідає захисник.
М. Кішпешта каже, що його 8-мирічний Даніель любить приміряти татусеву беретку. Торік навіть форму військову йому пошили, проте тепер і думати про те, що син стане військовим, батько не хоче, бо ж прагне для єдиного улюбленого синочка кращої долі, аніж у нього та в його брата. Так чи інакше, війна залишає в серцях солдатів болючі рани. Спогади про загиблих побратимів та донбаське мирне населення ятрять душу, а канонади пострілів та зриви снарядів ще довго лунатимуть в голові…
Старший сержант Микола Кішпешта після короткої відпустки повернувся до служби на митний пост «Дякове». Проте війна переломила його свідомість. Тепер він, як ніхто інший, розуміє значення слова мир і знає, що у разі небезпеки зовнішнього ворога, прикордонники першими приймають на себе удар. Він каже, що людина сама має стати собі психологом і намагається відігнати від себе відгомін війни. Він єдиний у районі солдат АТО, котрий, повернувшись, відніс волонтерам все обмундирування, котре вони йому видали перед відправленням на Схід, мовляв «Нехай ті речі врятують життя іншому солдату, як свого часу врятували моє». І понад усе Коля мріє про мир та спокій на рідній Україні…
Наталія КОБАЛЬ

 

comments powered by HyperComments