І досі сльози суму не висихають у її очах…

14203224_298609373851945_3628499589046731995_n

Ми не раз писали вже про героїв АТО, які відстоюють цілісність та суверенітет нашої держави. Проте, на жаль, 13 захисників з Виноградівщини заплатили занадто дорогу ціну за мирне небо над нашими головами – своє життя. осиротілими лишилися діти, дружини, матері. Аніта Маркусь з Вербівця вдова загиблого в лютому 2015  року у місті Дебальцеве сержанта механізованого батальйону 128-ої ОГПБр Віктора Маркуся. Вона поділилася з нами історією свого сімейного життя та сльозами туги за вбитим на війні чоловіком.  

– Родом я із Шаланок. Навчалася у Міжгірському медучилищі і жила на квартирі у своїх родичів. У тому будинку жив і мій майбутній чоловік, який на той час вже працював на заводі «Електрон». А от у Вербівці був будинок, котрий збудували мої батьки, тож після закінчення медучилища ми, вже з маленькою донечкою, переїхали туди. Працювала спочатку медсестрою в амбулаторії у Шаланках, потім перевелася у Вербовець, де працюю і до тепер. Чоловік їздив на заробітки, – розповідає Аніта Чобівна. – Спочатку моєму чоловіку, який народився і виріс в українському місті, важко було в угорськомовній сім’ї. Та він швидко адаптувався, вивчив мову, знайшов багато друзів. Він взагалі був дуже товариською та комунікабельною людиною. Ми святкували угорські церковні празники, а на українські їздили в гості до чоловікових родичів. Віктор також ходив на богослужіння у нашу греко-католицьку церкву. Любив ловити рибу, збирати гриби, тож у нас традиційними були сімейні відпочинки на природі у палатках. Певний період входив до мисливської організації і ходив на полювання. Вдома також полюбляв займатись тваринництвом: корова, свині, кролики у нас були завжди. Навіть нутрій розводив та декоративних голубів. часто розповідав дочкам різні цікавинки про тварин.
–  Свого часу Віктор строкову військову службу проходив у Німеччині, був там військовим кухарем. Тож коли під час першої хвилі мобілізації почали розносити повістки, він одразу сказав мені: «Я не буду тікати та ховатися. Піду воювати». Пішов… Він мав хворе коліно і під час медобстеження лікарі дали висновок, що «мобілізації не підлягає». Та він прямо із шпиталю пішов на фронт. Зателефонував мені, коли я якраз йшла в церкву і сказав мені: «Помолися за мене, бо я їду в АТО». Служив у селі Оленівка поблизу Донецька. Блокпост розташовувався на самій лінії розмежування, – продовжує свою розповідь вдова героя. – Він дзвонив мені щодня. Зв’язок був дуже поганий і для того, аби лишень сказати, що живий-здоровий, він вилазив на вишку. Як тільки починалися обстріли, одразу відключав телефон, щоб я не чула. Молодшій доньці ми не казали, де її батько. Та коли діти в школі сказали, що «Твій тато там, де стріляють», вона прийшла додому в сльозах. Він заспокоював її, що там, де він, не стріляють. Проте, коли привезли чоловіка в домовині, Вікторіка, плачучи, вимовила: «Ви ж казали, що там не стріляють».
Вона в школі до Дня матері намалювала маму і себе, а поруч – уквітчана могила татуся. Того дня від мами вона попросила відвести її до батька, до котрого була дуже прив’язаною. Зараз вони часто згадують його і відчувають підтримку друзів. Особливо багато вдові допомагає кум, знаний у районі підприємець, власник торгівельної марки русинських соків Володимир Драгун.
Старшій доньці Олександрі 25 років, вона за фахом вчитель української мови та літератури, середущій Бернадет – 23, вона обрала собі спеціальність економічну – товарознавство, біржова діяльність, а наймолодшій Вікторії – 9 рочків. У кожної свій характер та вподобання. Так, Олександра проживає в Угорщині, полюбляє виготовляти різні сувеніри із стрічок. Бернадет «оселилася» в Ужгороді, тому саме там і купили квартиру за кошти, які держава виділила сім’ї загиблого солдата АТО. За словами матері, вона любить вирощувати різні квіти. Сама ж Аніта сили та натхнення черпає від своїх трьох донечок. А от спокій знаходить, читаючи книги, або вишиваючи гладдю.
Вдова згадує, що завжди почувалася за чоловіком, як за кам’яною стіною. До дочок він був водночас турботливим, але суворим батьком. Сльози суму і досі не всихають на її очах. Рокам не підсилу загоїти зранене серце. І лиш коли настане в Україні мир, родина Віктора Маркуся усвідомить, що його смерть була не марною…
Наталія Кобаль