Іван Гоздик з позивним «Детонатор» вже вдруге повернувся з Луганщини

к

Закінчивши спочатку кооперативне училище у Виноградові, затим Кіровоградський інститут комерції за фахом «економіст» Іван Гоздик з Підвиноградова працював спочатку у міліції, потім у спецроті Ужгородського МВС, що спеціалізувалася на вибухонебезпечних предметах, розміновуванні територій. Та коли три роки тому на рак захворіла його мама, Іван працевлаштувався контрактником у 128-му ОГПБ у Виноградові, аби бути ближче, доглядати за нею. Молодший сержант, командир саперного відділення їздив на Схід ще задовго до початку гібридної війни. За лихою іронією долі дідусь Івана Івановича Михайло Ловска з Дротинців також пройшов пекло війни у далекому 1941-му році, мав два поранення. Хто б міг подумати, що через кілька десятиліть його внук також візьме в руки зброю і воюватиме проти тих, з ким він пройшов пліч-о-пліч всю Другу Світову, захищаючи цілісність своєї Батьківщини.

– Працюючи в Ужгороді, ми по півроку розміновували склади з боєприпасами у Лозовій (Харківська обл.) та Новобогданівці (Запорізька обл.), які напередодні сколихнули всю Україну страшними вибухами. Маючи досвід, працевлаштувався сапером і у Виноградівській військовій частині. Ще задовго до початку АТО розвідка попереджала про небезпеку. Чекали, що ворог буде наступати з боку Сумщини, адже саме звідти «залітали» диверсійні групи. Тому нас, саперів, відкомандирували заміновувати мости у Ямполі та Обухові. Там ми пробули більше трьох місяців. Повернувшись додому, буквально через два тижні російська агресія дала про себе знати на Луганщині. Нас знову відправили на Схід країни. Спочатку в селище Леніне, село Тарасівка, а звідти – Луганський аеропорт. До нас вийшов полковник Басюк і сказав: «Або залишаємось тут, або йдемо відбивати ворога наперед». Вийшло 150 добровольців. Розділившись на три підгрупи, ми мали контролювати трасу в селищі Новосветловка, що йде з Росії між Луганськом та Донецьком. За старшого у нас був майор Волошин, який у перший день обстрілів отримав поранення. Сили були не рівними. Ворог впевнено наступав. Піхота не переставала нас «крити»… У першому ж бою ми мали багато 200-их та 300-их серед наших бійців 128-ої. Саме тоді обірвалося й молоде життя Станіслава Кіша з Оноку. Коли ми знов повернулися в аеропорт, від нього залишилися самі руїни. Рідним додому повідомили, що там ніхто не вижив. Тож за мною в церкві вже заупокійні панахиди відслужили. Та, не зважаючи на труднощі і голод, ми вистояли, вижили. Потім утримували позиції в селищі Біле – саме туди не переставали надходити російські гумкомвої. На попередніх місцях дислокації було настільки небезпечно, що навіть їжу нам рідко довозили, та й те – не дуже свіжу. Приміром: запліснявілий черствий хліб ми обрізали і так їли, а воду пили із калюж на вулиці. Благо, що волонтери нам привезли спеціальні водоочисні таблетки. Коли вже були в Білому і нам дали свіжий, м’якенький, духмяний хліб, я взяв у руки буханець, впав на коліна і цілував його, як велику святиню. А їли ми все, що мали, там нема ні часу, ні можливостей перебирати харчами. Варили різні каші, ловили рибу, навіть бабаків відстрілювати і ласували бограчем з їх м’яса, – було дуже смачно. Трохи побувши вдома у короткотривалій відпустці, знову на Схід. Цього разу в село Червоний Жовтень, селище Новоайдар. А коли диверсійні групи замінували склади з боєприпасами у Сватові, мене відкомандирували туди,  – ділиться спогадами солдат з позивним Детонатор.

– Коли ми поїхали на Луганщину вперше, 80% місцевих мешканців були дуже агресивно настроєні проти нас. Казали: «Їдьте додому, бо інакше ми не матимемо де картоплю посалити – всюди будуть ваші захоронення». Вони здавали ворогу місця нашої дислокації, підкидували маячки, навіть приносили отруєну їжу нашим солдатам, а один дідусь навіть мед замінував…Ще й води набрати в криниці не дозволяли. Траплялося, що цивільні брали у полон наших хлопців і пропонували повернути їх за зброю. Коли поїхав туди вдруге, багато місцевих виїхали, дехто кардинально змінив свою думку і навіть жаліли, що підтримували сепаратистів, – продовжує свою розповідь Іван Гоздик. – Неабиякими помічниками там, на передовій, є домашні улюбленці. У нас, приміром, є вівчарки Муха та Рекс, котрі навіть самі шукали вибухівки. Також мали галасливого гусака, який завжди голосно попереджав про небезпеку. Були і коти.

Військовий каже, що там, на війні, людина повністю переосмислює життя, вчиться по особливому цінувати здавалося б звичайні речі. Зізнається, що навіть на дружину та дітей, 14-тирічну Ларису та 12-тирічного Валентина, дивиться зовсім іншими очима. Їх мир та спокій для батька – понад усе. Каже, що коли їхав у АТО, вдома казав, що їде в командировку, аби не хвилювалися. А там, в бліндажах, гріли душу дитячі листи та малюнки, які підтримували патріотичний настрій. Якось йому до рук потрапили і листи власних дітей. це був хвилюючий момент, який розчулив кремезного, здавалося б, незворушного мінометника.

Торік у червні Івана Гоздика указом Президента України нагороджено орденом ІІІ-го ступеня «За мужність». Проте про свої бойові подвиги солдат не дуже охочий поговорити. Бо жартома називає своє перебування в АТО «курортом», на якому засмаг (був там у літку) і схуд кілограм на 20. Наостанок нашої розмови зізнається, що не зважаючи на небезпечну роботу сапера (у цій справі найменша помилка може стати останньою), він ніколи не шкодував про свій вибір. Зараз, повернувшись у мирне Закарпаття, прагне здійснити мрію юності – здобути освіту психолога. Бо ж синдром війни є у кожного, атошника. А хто, як не сам бойовий солдат, зможе зрозуміти побратима, допомогти позбутися жаху війни і знову продовжувати жити та радіти життю.
Наталія Кобаль