Контрактна служба – хороша і благородна справа

вояки 005

Колись давно батько підполковника Бориса Уршанського (нині, на жаль, покійний) хотів стати військовим, проте в останню мить передумав. Відтак, уже будучи на пенсії, жалкував про це. Але доля розпорядилася так, що батькову юнацьку мрію втілив його син…
Командир реактивного артилерійського дивізіону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Борис Якович Уршанський у зоні АТО служив протягом трьох років. Усю свою військову службу, з лейтенанта – на контрактній службі. З висоти такого досвіду констатує: наразі в армії дійсно є позитивні зрушення.
–Я служу в армії вже більше 22-х років. Бачив, як її руйнували, грабували. І зараз я бачу, як українська армія починає підніматися з колін. Ламати і знищувати завжди простіше, ніж будувати, тож важко, але поступово Збройні сили нашої держави розвиваються. І навіть якщо порівнювати їх стан у 2014 році і нинішній – то ніби небо і земля. Мені є з чим порівняти. Адже я на власні очі бачив стан української армії і в 1998 році, і в 2007-му, і нині.
Позитивні зрушення дійсно відчутні – і в речовому забезпеченні, і в фінансовому, і навіть українське суспільство почало по-іншому ставитися до армії, тому що час показав, що без неї – нікуди. Події на Донбасі і в Криму довели, що Україні потрібні боєздатні Збройні сили.  Підрозділ підполковника Уршанського ніс службу в Станіслав-Луганському районі на Луганщині, а також під Донецьком. Доти, командуючи іншим підрозділом, він брав участь у боях за Дебальцево.
– Місцеве населення по-різному ставиться до українських бійців, – розповідав командир. – Жителі звільнених від окупантів населених пунктів більш позитивно ставляться, як до держави Україна, так і до наших Збройних сил, бо вони вже відчули на собі, що таке самопроголошені ДНР та ЛНР і побачили різницю. Пригадую випадок: коли ми стояли під Покровськом (Донецька область), і в День захисника України була організована виставка озброєння, то до нас підійшла жінка років 60-ти і почала цілувати та обіймати бійців. Як виявилося, вона – біженка з Донецька, викладач Донецького Державного університету…
До Виноградова бійці 128-ої бригади приїхали напередодні Нового року. В зоні АТО підрозділ підполковника Уршанського виконував бойові завдання, які перед ним ставило командування. Наразі в його підпорядкуванні в межах 100 бійців. Командир задоволений особовим складом підрозділу. Хлопці, котрі прийшли до війська як мобілізовані, нині служать контрактниками. Колишні мобілізовані залишились у Збройних силах і підписали контракт. В їх числі – солдати Михайло Яцутик з Рівненщини і Андрій Довбенко з Тернопільської області та молодший сержант Віталій Скала з Кіровоградської. «Наш підрозділ – це збірна України», – жартує командир. А користуючись нагодою, від себе особисто та від своїх бійців висловив щиру вдячність волонтерам, котрі як у 2014 році, так і зараз підтримують бійців. Їхня допомога дійсно відчутна. Особливо важливою була волонтерська підтримка армії в 2014 році, коли держава ще не в змозі була в повній мірі забезпечити бійців усім необхідним.
– Які аргументи на користь контрактної служби Ви, як військовий із великим досвідом, назвали б? – насамкінець нашої розмови цікавлюся його думкою.
– По-перше, стабільна робота. Адже служба за контрактом – не просто служба – це праця. По-друге, гідна заробітна плата. Хтось іде на контрактну службу за покликанням, деякі – з патріотичних мотивів, а когось мотивує достойна оплата праці.
– Так, – приєднався до розмови солдат Михайло Яцутик. – Моя заробітна плата – 7200 гривень. Утім, я як оператор-наладчик міг би отримувати таку зарплатню і дома, на батьківщині, проте не хочу, щоб Україна та українці страждали. Тому й вирішив служити контрактником. Та спершу я потрапив до війська з шостою хвилею мобілізації. А вдома – сім’я, двоє маленьких діток…
Цікавою виявилася історія солдата-контрактника Андрія Довбенка:
– За освітою я вчитель. Якось так сталося, що роботи для педагогів тоді не було. Тож працював на державній службі. Звідти мене й мобілізували, згодом залишився на контрактній службі. Зараз мені 30 років, але свого часу я вже купу дітей навчав у  школі. Розповім про двох своїх колишніх учнів. Так-от, у 2014 році, вже будучи сам мобілізованим, в соціальній мережі знайшов їхні сторінки і побачив одного з них у формі Збройних сил України, а другого – в формі Збройних сил ДНР. Тож наразі я в армії тільки тому, що вважаю, що час уже навести лад в Україні. Із задоволенням поступився б своїм місцем в армії молодшим, меткішим, але їх поки що чомусь бракує. От коли до військкоматів будуть шикуватися черги охочих послужити державі, тоді й піду працювати в школу. Тому що вчити дітей – ось справжнє моє покликання. Це робити краще, ніж стріляти. Але, повірте, й стріляти я вмію доволі добре. На контрактній службі – з травня 2015 року. Звісно ж, були й побоювання та пересторога батьків. Певний час вони не сприймали контрактну службу як професію. Я не раз спочатку чув: «Краще б ти полишив ту армію і знайшов собі якусь роботу». З точки зору моїх батьків, армія – це не робота, це щось таке… В цьому є вина нашої попередньої влади. Адже тривалий час армію руйнували й знищували. Зараз це все виправляється, зміни проходять поступово, стан речей покращується. І я ні на мить не пошкодував про своє рішення служити на контрактній службі не тільки через те, що пожертвував своїм покликанням, але насамперед тому, що справа, якою ми займаємося – хороша і благородна.
А загалом хлопці підписують контракт зі Збройними силами з різних міркувань. «Хтось повинен служити, захищати Україну», – не замислюючись, каже 23-річний молодший сержант Віталій Скала. Він потрапив у другу хвилю мобілізації. 20-річним юнаком пішов добровольцем, служив у складі 30-ї механізованої бригади. Спочатку про його рішення мати навіть не знала, доки їй не зателефонували з госпіталю й не повідомили, що її син лежить там поранений. Вона ж  думала, що Віталій десь на полігоні, на навчаннях. У матері був шок… У травні 2015 року після реабілітації повернувся додому. Чому пішов до війська контрактником? Каже, що після війни в людей вже не ті принципи і цивільне життя зовсім не так сприймається. В перспективі, якщо все буде добре, мріє навчатися в Львівській військовій академії. Служба в армії йому сподобалася. Бо тільки там ти цінуєш просте, але дійсно цінне, приміром, справжню дружбу. Адже просто друг «на гражданці» і товариш по службі, якого можна назвати навіть братом – це небо і земля.
А тим часом Андрій Довбенко згадав іще один випадок, який трапився в Авдіївці. Одного разу, коли в місцевому магазині він купував собі кефір і булочку, власник торгового закладу запитав продавчиню: «Що солдат купує?». Почувши її відповідь, запитав Андрія: «А тортики не хочете скуштувати? Вони в нас власного виробництва». Боєць відповів: «Вибачте, я б з радістю, але зарплату нам поки що не виплатили». Все, що траплялося на війні, Андрій, можливо, з часом забуде, але подарований тортик буде пам’ятати до кінця життя…
Насамкінець я не втрималася від запитання: «А як вам наш Виноградів?».«Ваше містечко справляє гарні, приємні враження», – зійшлися на думці мої нові знайомі-контрактники.
Ганна КОБАЛЬ