ПРО НИХ НАЩАДКИ СКЛАДАТИМУТЬ ЛЕГЕНДИ

В квітні я їздила на могилу своїх батьків. На одній із зупинок у селі Пушкіне позаду мене сіли дві мами. І я мимоволі стала свідком їх розмови по телефону. Одна з жінок комусь настирливо говорила: «Закривай ворота, забирайся з двора. Йди, де хочеш, але щоб дома тебе не застали. Бо на сусідній вулиці ходять працівники військкомату, силоміць забирають до війська». Як тільки перша жінка кінчила розмову, майже такий же монолог проговорила, скоріш за все сину, й друга. Їхню розмову добре чула й жінка із Шаланок, яка сиділа поруч зі мною. І також почала скаржитися вголос, мовляв, вона не для того народжувала сина, щоб тікати з ним в Угорщину, аби його тут не забрали до війська.
В якійсь мірі я розуміла тривогу матерів. Бо страшні вісті чуємо чи не щодня з Донецька і Луганська. Коли ми з вами нещодавно святили паску, Володя Майборода сам один стікав кров’ю у полі, перешкодивши ворожій провокації. А через пару днів по тому у Великому Березному провели в останню путь ветерана АТО, нагородженого орденом «За мужність» ІІІ ступеня Павла Дем’яненка. Наступної доби за ним загинув молодий красень Максим Черпук: 16 квітня бойовики здійснювали мінометний обстріл, і Максим навічно залишився 21-літнім. Так, ця неоголошена російсько-українська війна явила світові нових героїв, якими захоплюються сучасники і про яких складатимуть легенди нащадки. А скільки їх і досі залишаються невідомі. У квітні ще на одну могилу «невідомого захисника України» на Краснопільському кладовищі поменшало: за тестами ДНК опізнано тіло бійця 13-го ОМПБ Андрія Лебедєва, який загинув у Вуглегірську ще в січні 2015-го під час боїв під Дебальцевим.
Не можу спокійно не розповісти про десантника з с. Березного Рівненської області Андрія Усача, який отримав важкі поранення в боях на Луганщині, втративши там ногу. Так от, учасника АТО, котрий захищав нас, мирних людей, від ворогів на Сході, в себе вдома побили двоє п’яних односельців, бо посмів зробити їм зауваження на вулиці. Та так побили, що пошкодили й протез. Суд засудив одного з мордоворотів на 200 годин громадських робіт, другого — умовно, та їх одразу ж випустили на волю. Ці приклади я навела для того, що мамам, у яких сини призивного віку, треба боятися не того, що хлопці підуть служити, а саме от таких випадків, коли посеред нас живуть і спокійно ходять отакі виродки, для яких не існує ні героїв, ні ветеранів, ні когось іншого, кому вони життям мають завдячувати, а натомість проявляють до них свою агресію, «геройство». Ми всі бачимо таких людей, чуємо їх нецензурщину, лайки, але мало хто насмілюється зробити їм зауваження — краще убезпечити себе від непорозуміння і зайвих клопотів. Насправді ж таких треба ставити на місце — будь-якими способами! Бо вони куди гірші, аніж оці призивники, які бояться відірватися від маминої спідниці. В часи моєї юності вважалося, що хлопець, який з певних причин не служив у армії, вважався або хворим, або нездарою, такого сторонилися всі дівчата. А зараз роблять все можливе, аби тільки «відкосити» від почесного чоловічого обов’язку. Додає тривоги й той факт, що в армію забирають не всіх. «Щоб закінчити цю війну, нам потрібно всього два батальйони — один з дітей народних депутатів, другий — з дітей представників генштабу. І відразу все буде — і зброя, і авіація, і підтримка артилерії, і навіть підводний човен спливе. А поки воюють діти робітників і селян та гине цвіт нації, то нічого в нас не буде», — ці слова сказав Василь Щербаков, командир батальйону «Київська Русь». І я, як і ви, з ним погоджуємось. Натомість учні 5-а класу Буківської ЗОШ, пишучи на фронт листи нашим землякам, наголошують: «Чекаємо вас з перемогою». Семикласниця Матіївської ЗОШ Еніка Дерцені, намалювавши невідомому солдату голуб миру із червоною калиною у дзьобі, написала такі слова: «Горить під ногами земля, на Україну прийшла біда, одні гріються на печі, а другі гинуть на війні». А ось уривок ще з одного листа, написаного третьокласницею В. Петраш. «Я маленька дівчинка, дуже люблю свою сім’ю — маму, тата, братика, бабусь і дідусів, бажаю, щоб у всіх була така дружня і мирна родина. Тому я прошу наших ворогів: не калічте, не вбивайте рідних нам людей, не ховайте їх у темну землю, накриваючи важкими трунами. Адже сонечко таке веселе, тепле і радісне, пташки такі співучі… Життя прекрасне, коли нема війни». Про це пишуть у своїх листах захисникам і Михайло Олаг та Дарина Тромбола із Чорнотисова, Олександр Мельник і Вячеслава Чернянчук із Королева, Богдана Кіш з Оноку, Корнелія Туряниця та Уляна Кушнір з міської ЗОШ №1, Ізабелла Чересне із Шаланок, Вероніка Бугай із Хижі. Діти, як і їх батьки та вчителі, хто як може, підтримують наших захисників. Їх підтримка здебільшого моральна. А я без коментарів хочу назвати вам прізвище мецената Кривецького. Нехай його знає вся Україна: бізнесмен витратив на АТО 47 мільйонів гривень — більше, як усі депутати разом узяті.
Завершився непростий перший квартал року, квітень розпочався із загострення на фронті, що триває й досі. Початок року волонтери всієї України провели підсилюючи з вашою допомогою нашу армію, оскільки очікували посилення активності бойових дій після виборів у північного сусіда. За січень-березень благодійний фонд допомоги армії «Повернись живим» зареєстрував мільйонного читача на своєму сайті. Тих, хто так чи інакше допомагає тим, хто на фронті. Я щиро рада, що в цьому числі є і вклад волонтерів із Виноградова.
Мальвіна САВИНЕЦЬ

[miniorange_social_sharing]