Василь Сасин із Сасова служив на самому нулю у батальйоні Закарпатських ведмедів

20160324_150335

На жаль, тема АТО вже не є новітньою в історії нашої держави. Проте списки героїв, котрі за ці 2 роки неоголошеної війни пройшли пекельний гарт, стає щоразу довшим. Так, головний сержант взводу Василь Сасин із Сасова не проходив строкову військову службу. Зброю в руках навчився тримати після мобілізації. Та й служив чоловік не на передовій, а на самому нулю, де до позицій ворога – рукою подати.

– Мене мобілізували торік 7-го травня. Спочатку було навчання у Львові, де мене готували на польового банщика. Та згодом я перейшов у протитанковий взвод. Служив у новоствореному 4-му Закарпатському батальйоні «Ведмеді», котрий підпорядковується 128 ОГПБр.  Створено його було 2015 року в Чугуєві на полігоні. Там, в зоні АТО три з половиною місяці ми стояли на нулю в станиці Луганській. Згодом, доукомплектувавшись у Миколаєві, з 1 березня – на нулю в Донецькій області змінили 93 бригаду. Опитне, Авдіївка, Водяне, Піски – саме тут, у найгарячіших точках Донбасу несли службу.  Коли нас атакували, просили допомоги у артилерії і вони давали нам вогневу підтримку. Найбільше бомбили вночі. Аби вберегтися від «небажаних гостей», ми мали тепловізор. Спроби проникнення були, проте ми їх відбивали. Мобільну мережу глушили, тож спілкуватися з дружиною телефоном не було можливості. А якщо десь і вдавалося знайти мережу – спецслужби переривали розмови, аби, бува, нічого зайвого не сказав. Тож про те, що живий-здоровий повідомляв через Skype чи Facebook. Продуктами харчування нас забезпечували, особливо багато допомагали волонтери. Але ж не завжди була можливість довести їх до нашого місця дислокації. Ми знали, що одну банку води треба заділювати на день. У літню спеку це не легко. Приймати душ не було можливості, рятували вологі серветки. Час від часу ми власним транспортом виїжджали в тил і самі купляли собі, чого не вистачає, – приміром: приправи в суп, солодкої води і цукерок. Не розумію чому, та найбільше на війні нам завжди хотілося солодкого, – розповідає Василь. – До нас приїжджали волонтери, капелани. Разом з нами також служив один капелан і він реально дуже допомагав, бо в нас і справді була потреба не настільки піти до сповіді, як виговоритися, психологічно розвантажитися. Адже бачити серед своїх побратимів 200-их та 300-их дуже важко. вони мені ще й досі сняться і, напевне, залишаться в пам’яті назавжди… «Вберегти своє життя» вважається на війні основним правилом. Та коли починаються обстріли, з’являється найбільше хвилювання за товариша, котрий поруч, а не за себе самого. Ту фронтову дружбу, яка вимірюється найдорожчим, що є  в людини – життям, ні з чим не можна порівняти. Бойовий дух підтримувала гітара, на якій хлопці грали щовечора. Мали і свого поета, який писав вірші та слова до пісень про наш батальйон закарпатських ведмедів. Серед місцевих мешканців було не багатолюдно. У станиці Луганській жив один дідусь, а в Опитному – одна бабка, у Водяному не захотіли виїжджати дідусь та бабуся. А от на відстані 17 км. від нуля жили люди, діти ходили до школи. Продукти харчування ми відвозили і в будинок пристарілих, і у дитсадок, що були неподалік. Якщо з початку АТО люди у Донецькій та Луганській областях ставали з вилами і не пропускали українську армію, то з часом вони кардинально змінили свою думку і щиро привітно ставилися до нас.
Демобілізувався сержант Василь Сасина цьогоріч 12 липня, відслуживши на нулю рік і три місяці. Проте ще й досі підтримує зв’язок із побратимами, спілкується з ними, хвилюється за тих, хто ще тримає оборону. Тут, вдома у рідному селі очолив новостворену спілку учасників АТО, офіційною реєстрацією котрої зараз і займається. Тут слід зазначити, що саме у Сасові проживає найбільша кількість захисників. За словами В. Сасина, нараховується їх наразі 32, серед них є і 2 жінки. Значна частина хлопців служать прикордонниками, тож їх відправляли в зону АТО безпосередньо з роботи. Солдат з позивним «Сирохман» каже, що найперше основне питання, котре потребує негайного вирішення – виділення земельних ділянок під забудову для «атошників». Сільський голова ставиться з порозумінням, каже, що генплан мікрорайону під забудову вже є, та нема грошей, аби його затвердити.
А там, у лоні війни тепер найбільше хлопці потребують теплі речі, особливо шкарпетки, та дощовики, вологі серветки, солодощі та сигарети.
Наталія ШАРКАДІ