ЛЮБИТЕЛІ, ЯКІ ГРАЛИ КРАЩЕ ЗА ПРОФЕСІОНАЛІВ

Так сталося, що виноградівські футболісти протягом довгих років були в еліті обласного футболу. у 70-их роках минулого століття «Пластик» нижче п’ятого місця не опускався. Незважаючи на це,  стати на найвищу сходинку чемпіонату вдалося лише через 29 років — 1974 року «Пластик» уперше став чемпіоном краю. Довго йшли до перемоги і вона давалася нелегко. Формула розіграшу обласної першості була непростою. Так, у вищому дивізіоні було 36 команд, які були розбиті на дві зони. Перші два місця зон грали між собою круговий турнір, визначаючи переможця-чемпіона. Перша зона з 18-ти команд була від Рахова до Виноградова, друга – від Перечина до Вилка.
Так, в 1974 році після двох турів, 34-ох матчів, «Пластик» упевнено лідирував у своїй зоні. Здавалося, що нічого не зможе зупинити чемпіонську ходу нашої команди. До речі, у фінал попали також Вишківський «Колос» з нашої зони, а з іншої – «Урожай» (Кольчино) та Вилоцький «Док». Фінал проводили 2-5 листопада 1974 року на ужгородському стадіоні «Авангард».
У нашій команді на передодні турніру був госпіталізований з апендицитом головний голкіпер Василь Штефанко. Тому наша команда з побоюванням розпочала турнір, маючи лише одного воротаря Віктора Перуна. Але Віктор не підвів, більше того, він видав серію «зіркових» матчів, виловивши все можливе і не можливе. Його гра вселила впевненість й іншим гравцям, що позначилося на результатах. Основного суперника – кольчинський «Урожай» перемогли з рахунком 2:1, вилоцький «Док» – 3:1. останню гру з вишківським «Колосом» закінчили нульовою нічиєю. Цього було досить, щоб нарешті стати довгоочікуваним чемпіоном.
Хто ж грав за цю команду-переможницю? Ми знайшли знімок чемпіонів, який пропонуємо вашій увазі. На ньому стоять: тренер Федір Косоні – Фері-бачі, далі – з ліва на право – Іван Сагайдак, Володимир Данич, Микола Олаг, Олександр Ковчі, Павло Міговк, Іван Гевкан, Федір Розгоні – капітан, Юрій Станко, Василь Штефанко, сидять – Василь Боднарук, Михайло Епереші, Віктор Перун, Йосип Вінце, Адольф Келнер, Йосип Цупик, Володимир Головко, Василь Сагайдак.
До речі, в сезоні 1974 року Йосип Цупик і Олександр Ковчі були визнані найкращими півзахисниками області. Зараз важко уявити собі гру тієї зіркової команди – немає з чим порівнювати. Але щоб у читачів було розуміння, яким був цей колектив, якою була його сила, наведу такі приклади. У 1974 році на Закарпатті проходили збори молодіжної збірної СРСР «U – 19». Вони зіграли товариський матч і наші земляки впевнено переграли їх – 5:1. помірялись вони силами із командою майстрів класу «Б» з обласного центру. Весною зіграли в нічию 2:2, а восени виграли від професіоналів 3:0. тут непотрібно ніяких коментарів.
За винятком декількох гравців, всі інші працювали на заводі сантехвиробів. Без перебільшення можна сказати, що колектив фізкультури був одним із кращих в області. Великою була роль в успіхах команди голови профкому Павла Олексія та інструктора-методиста по спорту Омеляна Радю. В цілому на заводі спортивна робота велася масово, але футбол займав особливе місце. Сприяла цьому і позиція директора заводу Володимира Сидора та начальника механічної служби Івана Ковача, який був начальником команди. Завдяки цьому і старанням самих футболістів став можливим успіх «Пластика». Особливо хочу наголосити на стараннях і морально-вольових якостях самих футболістів. Це були аматори, об’єднані в колектив тренерськими зусиллями. Порівнюючи із сьогоднішнім станом футболу в районі викликає повагу самовіддача тієї когорти гравців. Судіть самі: починаючи від різдвяних свят, коли починалася тренувальна робота, гравці практично не мали вихідних і свят. Треба було постійно бути в формі, підтримувати ігрову практику. А її в порівнянні з сьогоденням, було в рази більше. В рік чемпіонства футболісти зіграли лише в чемпіонаті 37 ігор, не рахуючи кубкових і товариських. А це вимагало зосередження – ніяких шашликів, 100 грамів, походів на тису, навіть, напередодні ігрових днів. За цим особливо жорстко стежив головний тренер. Футбол – гра контактна, і тому завжди є можливість отримати травму, не говорячи вже про численні забої і синяки. Тому їм приходилося вести аскетичний спосіб життя і бути фанатом футболу, адже це були молоді люди в розквіті сил.
Може деякі читачі подумають, що це робилося з користі. А дійсно, що вони мали? Всі вони були працевлаштовані, але в ті часи це була звична ситуація. Правда, більшість із них працювали в інструментальному цеху, де мали можливість отримати престижну спеціальність металіста. Крім того, під час виїздів вони мали добові 2, 5 карбованців на чоловіка. І щоб не забути, був ще один привілей – у дні тренувань двічі на тиждень їх відпускали з роботи. Оце і все. Аж ніяк не можна порівняти з теперішнім становищем в футболі. Від теперішніх футболістів чути лише одне: «Граємо слабо, бо мало платять». Як результат, виноградівська команда останні 10 років має стабільно низькі результати – 5-8-мі місця в обласному чемпіонаті. Правда, вболівальники мене можуть поправити – в цьому сезоні ми треті. Але, враховуючи, що в турнірі брали участь 8 команд, це досягнення блідніє.
На моє тверде переконання, хоч які гроші не платили б гравцям, набагато краще вони не гратимуть, бо їм не вистачає головного – відчуття відповідальності, любові до своєї справи, патріотизму, вболівання за команду, в кінці-кінців – за рідне місто. Цими якостями сповна володіли чемпіони області з футболу в далекому 1974 році.


Іван БІЛАНЧУК,
м. Виноградів

comments powered by HyperComments