І знову – на передовій…

4OkZfo6Ryfs

Капітан батальйону «Тиса» Микола Мороз приїхав на Виноградівщину з Хмельницької області у 2007 році, відразу після закінчення Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Хоч у його родині військовослужбовців не було, та про форму він мріяв із самого дитинства. Тут, у сонячному Виноградові, Микола Анатолійович зустрів свою другу половинку – кохану дружину Одрієн, яка працює педагогом-організатором у міській ЗОШ №3. Звідси разом з побратимами вперше пішов захищати цілісність країни у зону АТО. Він вже має посвідчення учасника бойових дій, військові нагороди – «За 10 років служби» та «За досягнення у військовій службі». Входить до складу громадської організації «Союз ветеранів АТО та волонтерів «Патріот».

– Вперше мене відправили на Схід 8 квітня 2014 року. Дислокувалися в Луганській області – місто Щастя, станиця Луганська… Місцеві мешканці до нас ставилися по-різному: одні вітали привітною посмішкою, побачивши український прапор, інші – плювали вслід, обурювались «Чому ви сюди прийшли?». Згодом, коли ми почали їм допомагати, люди побачили, що українські солдати – не вороги і дехто навіть змінив гнів на милість. А допомагали ми продуктами харчування, адже на належному рівні нас забезпечують і Міністерство оборони, і військові. Взяли шефство і над дитячим будинком, куди привозили їжу, смаколики, – розповідає капітан Мороз. – До перших обстрілів жили в палатках, потім переселилися в бліндажі. Коли розпочався перший в моєму житті мінометний обстріл, сховавшись в бліндажі, все життя пролетіло перед очима. Відтак подібні «феєрверки» для нас були буденними, адже ворог гатив з різнокаліберної зброї щодня. Тоді ще не діяли мінські угоди і мали змогу давати вогонь у відповідь. Зараз також маємо змогу відстрілюватися, але лише у випадку реальної загрози життю. 

Про службу на Донбасі Коля розповідає неохоче, адже спогади ятрять душу нестерпним сумом та болем. Найважче було бачити серед своїх побратимів-«двохсотих». У зоні АТО від ворожих куль та осколків полягло чимало його вірних та надійних друзів, серед яких – покійний капітан, котрий свого часу допомагав молодому лейтенанту, вчив всім «секретам» військової служби. Навіть перший загиблий на цій гібридній війні Станіслав Кіш з Оноку – підлеглий командира роти Мороза. Наганяє тугу і загальний пейзаж місцевості: чим ближче до лінії оборони, тим більше зруйнованих будинків. Є села, в котрих взагалі всі будівлі практично зрівняні з землею.

Відсвяткувавши вдома Різдво, капітан знову вирушив у лоно війни. Цього разу в Донецьку область – Піски, Авдіївка, Опитне. Каже, що в Донецькій області панують більш проросійські настрої, ніж в Луганській. Молодих боєздатних чоловіків віком від 20-ти до 30-ти років тут взагалі нема. Та й старшого віку – зовсім небагато. До того ж нам повідомили, що в тому селі є один чоловік, котрий співпрацює з ворогом і «здає» наших. Ми з ним поки що не перетиналися. Сільський голова періодично звертається до нас по допомогу. Так, біля школи старі дерева зрізали, на свято Масляної кашу варили.  

– Серед моїх підлеглих – мобілізовані з усієї України. Є й такі, що взагалі не служили в армії. Вікові категорії – від 25 років і ті, кому вже за 50. У мене в роті служили батько та три його сини з Коломиї. Всі вони – відповідальні, дисципліновані люди, з якими не страшно воювати. Там, де ми живемо, є електропостачання, тож обігріваємо калориферами – розповідає Микола Анатолійович. – Хоч матеріально-технічна база військових покращилась, та все ж волонтери продовжують нам допомагати. Зараз їх підтримка носить переважно соціально-психологічний характер. Проте все ж є потреба у тепловізорах та біноклях, бензопилах й електроагрегатах тощо. У нас є багато буржуйок не державних, а волонтерських, вони кращі, бо більші, а, отже, й тепліші.

Любить офіцер машини ремонтувати. Навіть там, у зоні АТО, хоч і є свої майстри, та при поломці техніки капітан Мороз не цурається роботи, залюбки закотить рукави і йде мазутом «бруднитися».
Військовий тішиться, що Міністерство оборони покращує матеріально-технічну базу захисників. нещодавно видали їм нові аптечки, в котрих всі медикаменти для надання у разі поранення невідкладної допомоги. Натомість, поряд з плюсами є й мінуси – починають позбавляти пільг учасників АТО. Зокрема, наводить конкретний приклад: якщо поїхати в Тернопільську область, на автобусному та залізничному вокзалах є цілі поверхи волонтерські, де можна безкоштовно відпочити, попити чай чи каву. Білети можна придбати пільгові за посвідченням учасника бойових дій. А от, якщо їхати з Виноградова в Мукачево, квитки за посвідченням УБД не дають. 

Там, на Донбасі, гріють душу малюнки та листи школярів. Дивлячись на них, кожен солдат тужить за власною родиною. М. Мороз, коли вперше поїхав у зону АТО, вдома залишив ще зовсім маленького синочка, повернувшись у відпустку, той навіть не впізнав батька. Зараз трирічний Максимчик знає, що тато йде на роботу і з нетерпінням чекає його повернення. Вже навіть освоює техніку і сам може подзвонити татові з маминого телефону, аби почути голос свого героя. Переконана, що через кілька років він обов’язково буде ним  пишатися.
Спілкувалися ми з капітаном батальйону «Тиса» Миколою Мороз під час його перебування вдома у короткотривалій відпустці. 9 квітня він знову поїхав на передову. Тож нам залишається побажати йому «тихої» служби і щасливого повернення додому.
Наталія Кобаль