У ТОБІ МОЄ КОРІННЯ, УКРАЇНО!

День новий надії роздає

Ми різні з материнської колиски
Та всі ми діти рідної землі
В родині вільній всі ми – українці,
Ми України доньки і сини.
До ювілейної дати 75-річчя нашої районки призадумалася. Спогади нахлинули, наче птахи, що чекали повернення з вирію. Дівчам почала дописувати до районки. Цінність зробленого відчула випадково. Була випускницею Чорнотисівської середньої школи. У понеділок першим уроком була фізкультура. Наш вчитель Степан Бобик запланував урок на спортивному майданчику. Як старосту класу відправив мене за журналом. В учительській зібрався гурт педагогів. Кожний з них прийшов зі свіжим суботнім номером, у якому я написала про срібне весілля вчительки початкових класів Софії Іванівни та вчителя астрономії, географії і креслення Івана Івановича Егрешіїв. Я з журналом тихенько позадкувала. Зрозуміла головне – те, що я писала під враженнями від цієї події, свідком якої була, правдиво донесла до людей. Відчула, яку велику силу має слово, і як важливо вчасно правдиво розповідати людям про те, що тебе вразило, запам’яталося, викликало захоплення.
Потім писала багато про рідне село, його людей. Коли працювала в райкомі комсомолу дописувала про події шкільного життя. Редактор Михайло Юрченко переконав мене, що моє місце в редакції. Ховати таланту не варто. Людям потрібна свіжа думка, чітко викладена інформація і ставлення до простих людей. Так я опинилася в редакційному оточенні. Працювати почала з талановитими людьми – заступником редактора Сергієм Корнієнком, відповідальним секретарем редакції Дмитром Вінером, завідуючим відділом сільського господарства Дмитром Гребенюком, редактором дубляжу Людвігом Югасом, коректоркою Оленою Товт, фотографами Йосипом Беленчаком та Павлом Лугошом, перекладачкою Еммою Кріштоф… З перших днів роботи відчула велику відповідальність, яка вимагала скрупульозної роботи, виваженого підходу до кожної людини, з якою мене зводило життя. Робочий день починався з шести і закінчувався пізно вночі. В районі мабуть немає такої стежини-доріжки, яка вела до молочнотоварних ферм, огородніх бригад, лісових масивів, до садів і виноградників, які належали колгоспам і радгоспам району, які би я не пройшла.
У полі мого зору були культосвітні установи, школи, ювілейні події, що проходили у районі, нові часи, обряди, звичаї, вони тоді входили в побут жителів Виноградівщини. Найбільше задоволення приносили зустрічі з цікавими людьми. Кожний день давав нові надії. Кожна зустріч з непересічною особистістю примушувала мене шукати в ній свою неповторність. Ці люди піднімали культуру і освіту, закладали підвалини нашої духовності, прививали прагнення до прекрасного, освоювали ази менталітету, прославляли наш район. Кожний з моїх героїв ніс своє поняття про життя. До поставленої мети ішов непроторенною дорогою, своєю гідною подиву ходою. Ніс свою посильну ношу, але кожний випромінював яскраве світло своєї душі. Воно зливалося в єдине ціле, між читачами створювало особливий простір людяності, доброти, єдності і згуртованості, налаштовувало всіх на добрі справи. Як завідуючій відділом листів і масової інформації, мені вдалося сформувати активне коло дописувачів з числа робітників, селян, золотого пласту інтелігенції. Почали випускати літературні сторінки. Організували студію, у якій збиралися двічі на місяць. Слухали гуморески Михайла Юрченка та Олекси Монди, поезії Одоті Пацкан, Миколи Купара, Василя Густі, Степана Жупанина, Маргарити Розгоні, Наталки Князікової… Прозові твори почали писати Михайло Борка («З полум’я у вогонь»), Василь Костак («Син бурі»), Сергій Корнієнко («Спогади про участь у Великій Вітчизняній війні»)… Зачитувала свої власні нариси «Шана вашим прожитим літам», «Молодо шумить ліс», «Зійшлася тут слава землі і небес», «Будь гідним своєї епохи», «Серце залишаю у Карпатах» та інші. Так ми спільно пізнавали ази літературної творчості.
Потім у колектив влилися наші дописувачі Йосип Кіш, Анатолій Гавриленко, Павло Макар… Вже тоді у мене вирізнилися три напрямки, в яких працювала над словом: краєзнавство, видатні постаті та призабута минулість. У своїй пошуковій роботі цього дотримуюсь понині.

Своїми синами пишається Верховина

Часто пишу про долі непересічних людей, які внесли вагомий вклад у розвиток науки, освіти, медицини, культури, мистецтво… Автору музичної візитівки «Пісня про Виноградів» на слова Степана Жупанина та «Пісні про Велику Копаню» на слова Марії Савчинець самодіяльному композитору Івану Бачкаю присвятила нарис «Його життя, як пісня, що не віддзвеніла». Про вихідця з багатодітної селянської родини Михайла Романа з передгірського села Угля, що на Тячівщині, який виріс до генерального директора Закарпатського заводу технологічного обладнання, де виготовлялися окремі конструкції космічного корабля «Буран» читачам розповіла в матеріалі «Боже, твоє творіння і землі краса – неповторні». Цікавими деталями обновила біографію композитора і творчої людини Дезидерія Задора в огляді «Його музика живе, надихає, будить чисті почуття». Омелян Довганич – історик, який досконало вивчив нелегальний перехід закарпатцями кордону до Радянського союзу, їхнє перебування в таборах Заполяр’я, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану, описав долі оборонців Карпатської України та її керівних діячів, участь воїнів-добровольців із Закарпаття, які від Бузулука пройшли до Праги у корпусі генерала Людвіка Свободи, дослідив діяльність розвід групи антифашиста-інтернаціоналіста Ференца Патокі, яка з серпня 1943 до квітня 1944-го діяла на території області і зібрані цінні відомості вчасно відправляла в Центр… Весь свій талант, ерудицію, енергію і досвід Омелян Дмитрович підпорядкував девізу: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!».
У нарисі «Повернення на Батьківщину» розповіла про українця американського походження Володимира Ковалика. Сімнадцять років тому для обдарованих дітей України започаткував Міжнародний фестиваль «Рекітське сузір’я». Народився в Чикаго. Юнаком приїхав до України, де в силу політичних обставин був змушений залишитися. Воював у рядах УПА. Енкаведистами був затриманий, засуджений. Став в’язнем К-73. Пережив суворі кліматичні умови Сибіру, роботу на лісоповалах у тайзі, переселення на Алтай. З родиною повернувся у Підгірне на Львівщині. Дозвіл посольства на повернення до Америки отримав після проголошення незалежності України. На 97-му році життя спочив у Чикаго, але дітям залишив заповіт поховати його на українській землі…
З цікавістю працювалося над нарисами «Людська глибина і сутність Івана Чендея у його творах та спогадах сучасників», «Іти звичайним життям довелося, щоб вознестися духом в синах» про 98-річного літератора Петра Продана, який зараз мешкає у Вучковому на Міжгірщині, про журналіста і відомого педагога Василя Тарчинця «Має слово незбагненну силу і чутливої душі торка струну».
До 75-річчя від дня народження Петра Скунця з’явився нарис «Життям епохи душа його переболіла, надію чисту сповила».
10 травня 2017-го з Америки надійшла сумна новина: на 96-му році життя спочила Зірка (Аліса) Данилюк, яка залишила світові дбайливо упорядковані і видані 12 томів творів свого батька Василя Гренджі-Донського. Тоді я обновила нарис про письменника «Любов до рідної землі у зболеній душі проніс».
До 80-річчя з дня народження нашого земляка з Широкого поета Карла Копинця надрукувала нарис «Явив землі весняну ніжність і сподівання доброти». Легендою нашого краю став богатир із Білок Іван Федорович Фірцак (Кротон). Атлет, зростом 190 сантиметрів, вагою 160 кілограмів. Легко перетягував автомобілі, згинав штанги, підкови, став визнаною найсильнішою людиною у світі. З програмою силових трюків він об’їздив всю Землю. Зажив всесвітнього визнання і слави. На 71 році свого життя помер 10 листопада 1970-го. Похований на сільському цвинтарі у присілку Телятинець в Білках. Про це розповіла читачеві у нарисі «Ходив по світу білківський силач».
Про долю Франкової дочки Ганночки, яка з чоловіком лікарем Петром Клочком проживала в селі Довгому протягом 20 років, зріднилася з простими людьми, в часи Карпатської України до хатини лісника Лендєла доносила харчі. По крутизні гори Клубук поспішала з хлібом, молоком, чистою одежиною, де її перехопили жандарми і протягом доби разом із дітьми змусили залишити село і державу. Про це описала в нарисі «Живе у спогадах людей».
Схвилювала мене доля провідного науковця і вченого Франца Шерегі, ім’я якого добре відоме у світовій науці по дослідженню і розробці основних напрямків сучасної соціології. Він став героєм мого нарису «Сльозою пропікає душу спогад». Народився він у Виноградові. Його мати молода єврейка Ержіка Шварц одружилася з угорцем Едмундом Шерегі. У лютому 1944-го його забрали до війська і направили на Східний фронт в район Жмеринки – Житомира – Києва. Тим часом у місті почалися облави на євреїв. Батьки чоловіка попросили сусідів прихистити вагітну другою дитиною Ержіку і сховати її. На горищі у спекотне літо жінка доносила дитину. Крізь підняту черепицю бачила батьків і трьохрічну донечку Кларіку, яка постійно бігла до воріт, виглядаючи повернення матері.
До 125-річчя від дня народження Михайла Рощахівського написала нарис «Був першим директором дитячої музичної школи у Виноградові». Землякам-чорнобильцям, ліквідаторам аварії на ЧАЕС Анелі Левандовській-Чорба присвятила нарис «Знов весна на білім світі». Про біль, яка з роками не вщухає, а виринає в спогадах військових Василя Реплюка, Павла Волощука, Зіновія Сосника, Бориса Тимощука, Василя Полярина, Андрія Вовчарука, Михайла Трикура, Андрія Вершиніна, які побували в епіцентрі людської біди залишила враження у матеріалі «Чорнобиль. Час у пам’яті не стер тих днів». У нарисі «Доля трьох юнаків з першого випуску Великобичківської середньої школи 1947-го» за любов до України в зоні політичних в’язнів опинилися 17-ро випускників. Уже останньому з цього списку 90-річному Івану Васильовичу Мирону із забуття повернуте добре ім’я. Він повністю реабілітований (на його особистій справі під грифом «секретно» чиясь рука написала «перевихованню не підлягає»).
Про доленосну відстань – 60 років спільного життя Германа та Лілії Розенталів, які у день діамантового весілля приймали теплі і вдячні слова від земляків, розповіла у нарисі «Дві фотографії з одного альбому». Ганна Юріївна Гнетило була вчителькою початкових класів, жила серед людей, працювала, знайшла свої зернинки педагогічної майстерності. У день свого 80-річчя стала героїнею нарису «Любила школу, своїх учнів, знання і серце віддавала дітям».
Своїми сонячними барвами наповнює світ художник Ласло Гайду. Художник-дизайнер Ганна Калинич-Горват після закриття керамічного заводу, на якому працювала, знайшла себе у мистецькому просторі і захопилася флористикою та ошібаною, де створює дивовижні композиції з сухоцвіту і дивує та радує людей.
Про надійних охоронців людського здоров’я хірурга Олівера Сіладі, який за 40 років прооперував і повернув до життя 17 тисяч хворих, про травматологів Івана Боднара та Євгена Федорка, хірурга вищої категорії Василя Бесагу, головного лікаря району Василя Гіріца, який одружився на колишній монахині Саломеї (у миру Марії Югас) теж залишила слід на газетних шпальтах…
Щоб прийдешні покоління знали і пам’ятали про 17 почесних громадян міста: Йосипа Гаснюка, Івана Оласа, Івана Матолу, Андрія Козака, Миколу Кухаренка, Марію Логутову, Февронію Федорко, Михайла Комана, Етелу Шаркаді, Йосипа Романа, Івана Боднара, Івана Гренаджу, Олівера Сіладі, Терезію Кадар-Ігнатолю, Германа Розенталя, Андрія Поличка вийшла збірка нарисів «Дорогою правди, віри і добра» (2007).
Найбільшою нагородою свого життя вважаю зустрічі з вами, дорогі мої читачі. Це ви мене інформуєте про цікаві події, нагадуєте про важливі моменти нашого життя, примушуєте знову брати перо в руки і в роздумах писати про те, що всім нам близьке, рідне і дороге, що хвилює душу і серце і проймає наші почуття, робить нас людьми, громадянами України.

Марія КОНКІНА