В ОЛЕКСАНДРА РОМАНА НАЙБІЛЬШЕ ДЗВІНОЧКІВ У ВСІЙ УКРАЇНІ

Колекціонери на світі бувають різні: одні збирають старі монети, марки, конверти, другі – зброю, треті – автографи спортсменів, президентів, королів, прем’єрів, четверті – футбольні м’ячі, ключки, лижі, п’яті складають газети, авторучки, блокноти, сигаретні пачки, сірникові коробочки, ще хтось ремонтує мотоцикли, реставрує раритетні автомобілі, церковну атрибутику. Є навіть особи, які мають сотні моделей мобільних телефонів, кавові чашки, чайні сервізи, медтехніку, друкарські машинки, фотоапарати, винні пляшки тощо. Ці люди вельми цікаві, їхній інтелект, ерудиція, знання в тій чи іншій сфері не просто вражають, а шокують, на задані теми вони можуть розповідати краще, аніж кандидати чи доктори наук. Не зайвим буде сказати, що у це захоплення не тільки гроші вкладають, але й багато вільного часу для нього витрачають.
Взяти, для прикладу, берегівчанина Олександра Романа, який протягом 12 років зібрав колекцію рідкісних сувенірних дзвіночків. Куди їздить, там шукає, скуповує, замовляє ці унікальні та раритетні речі. А ще купляє їх через інтернет-сайти, на онлайн-аукціонах тощо. Я навіть не можу уявити, що за шум-гамір стояв би, які мелодії розносилися б довкіл, якщо одночасно закалатали б усі 3012 мініатюрних дзвіночків, які «назбирав» цей фаховий історик – випускник однойменного факультету УжДУ. Звісно, учився у цьому виші давно, відтак працював у митних органах, у паспортно-візовій службі, але ніколи не минав нагоди побувати на різнорангових чемпіонатах і змаганнях з такого виду спорту, як біатлон. Зрісся з ним чи не на все життя. Товаришує з тренерами, провідними спортсменами як світу і Європи, так і з біатлоністами нашої країни. Разом із головним редактором закарпатського часопису «РІО» Петром Гойсом, відомим мукачівським бізнесменом Володимиром Тарасовим й зі «збірниками» побував у низці міст і країн Європи, де також у вільні від змагань години тільки те й робив, що шастав за цими раритетами.
А розпочалося все з північної Норвегії, де купив перший колекційний дзвінок. І таким чином «надбав» понад три тисячі унікальних «белебанів», які репрезентують 165 країн на різних континентах планети. Звісно, у всіх не побував, але державами старого континенту стежки у різних, навіть перехресних напрямках протоптав: до одних кілометри «мотав» на своїй автівці, подекуди добирався залізницею, пробував щастя автостопом, літаками, а до країн Скандинавії плив навіть на паромі. Як пасажир, він був на палубі, а машину з боку в бік колисало у трюмі. Один раз гадав, що до порту призначення паром не дійде – море так штормило, що на найближчі три роки бажання ним пливти відбило. До речі, названа вище кількість дозволила пану Олександру увійти до Книги рекордів України, що зафіксували експерти на чолі з керівницею Національного реєстру Ланою Ветровою наприкінці минулорічного грудня.
Виявляється дзвіночки О. Романа вони перераховували тричі, на що пішло два дні. З цією метою кожен виріб у кафе-ресторані «Паріжель», який зафрахтував на тиждень, треба було розпакувати, клацнути по ньому відповідним приладом, що залишає цифрове клеймо. Викладали їх не просто навпопад, а вельми акуратно, у рядочки на стелажах. Дерев’яні полички спеціально виготовили за ескізами дизайнерки Марії Дудаш. Власник колекції з усмішкою зауважив, мовляв, радіє, коли його творіння приносять людям користь, задоволення, захоплення. Найбільше дзвіночків тут з Італії, Польщі, Росії, країн Прибалтики. Натомість Україна, як і Закарпаття, мають свій «дзвіночий» ряд. Є навіть з Канади, Іспанії, Куби, Фінляндії, Чілі, а ось з такої країни, як Бразилія, немає жодного. Зате є дзвіночки з тавром Андори, Швейцарії, Албанії, Риму, деяких острівних держав, навіть з Філіппін, Індонезії, Індії, Пакистану. Приміром, колекціонер однієї з азійських країн збирає марки, тож із ним й обмінялися цими речами. Олександр надіслав туди марки, а той відправив дзвіночки.
Мій співбесідник розповідає, що колекціонери – люди не тільки щирі, добродушні, але й відповідальні. За час, відколи по світу шукає, замовляє й збирає ці металеві вироби (латунні, мідні, бронзові тощо), не пам’ятає випадку, аби хтось когось обдурив. Контакти однодумців цих унікальних раритетів формуються на довірі. Наш земляк сувенір з аргентинського міста Ушуай, яке є найпівденнішим у світі, чекав 274 дні. І таки дочекався! Затримка виявилася через те, що власник відіслав його напередодні коронавірусної пандемії, тож поштовики деяких країн вирішили перечекати. Інша історія про дзвіночки з Південної Кореї, де у 2018 році проходили ХХІІІ зимові Олімпійські ігри. Хоч там через бюрократичні перепони Олександр Васильович не побував, але дзвіночки звідти дістав, до колекції умить доєднав. Їх привезли функціонери вітчизняного біатлону. Я навмання називав країни, а Олександр досить швидко, мов комп’ютер, знаходив дзвіночки. Вони, до речі, мають свої символи: герб, прапор, карту країни.
Цікаво було довідатися, як «клекочуть» одночасно усі 3012 дзвіночків цього колекціонера-рекордсмена. Їх, як і ніхто інший, Олександр не чув, але для цього знадобиться …землетрус. У протилежному випадку треба шукати інші варіанти, аби вони посилено тряслися. На Україні є кілька колекціонерів дзвіночків, серед них 69-річна Ірина Колтакова, яка зібрала їх 2262 екземпляри. Але віднедавна її рекорд майже на тисячу «побив» О. Роман. Наразі найбільшу у світі «хрестоматію» цих речей зібрала американка Міртл Елдрідж, за понад тридцять років нагромадила їх майже 9640 штук. Колекціонерів дзвіночків називають кампанофілами, адже з латинської «кампана» – це дзвін. Один із найдорожчих екземплярів, виготовлений зі срібла і слонової кістки у 1913 році, був проданий на аукціоні у Нью-Йорку за 90 тис. доларів. Якою ж є вартість берегівської експозиції дзвіночків? Виявляється, Олександр добре постарався, і якби це все продав, то у гараж би як мініму три нові джипи поклав.
Що він робитиме з цим двінковим багатством у майбутньому, ще не знає. Бажаючих купити таку раритетну колекцію є чимало. Міг би на цьому й заробити. Але йому хотілося б, аби такий голосистий «синопсис», що дзеленькає кожен день, залишився у рідному місті. Згодьтеся: така колекція, безсумнівно, звабила б і туристів, і берегівчан. Але треба знайти місце, що не так зараз і просто. На сьогодні колекція «покинула» спеціально відведену виставкову залу. Куди перебрався рекордсмен України із дзвіночками – секрет. Є надія, що міська влада та меценати підкладуть у цій справі своє плече.

Михайло ПАПІШ