Він був ще зовсім молодим, коли віддав своє життя за Україну

Scan0002

Станіслав Кіш з Оноку був першим, чиє молоде життя забрала у вічність неоголошена війна на Сході України. Рідні та друзі і досі тужать за ним, хоч і минуло вже три роки… Побратими полеглого солдата та Виноградівський районний військовий комісаріат ініціювали нашу зустріч з його рідними та найдорожчими жінками – мамою та сестрою. На жаль, біль втрати єдиного сина для матері є невиліковним. Згадуючи про свого Славчика, її голос німіє, а з очей струмочками ллються сльози. Безмежно тужить за своїм братом і сестра Тетяна. Та все ж молода жінка знайшла в собі сили поговорити, поділитися спогадами дитинства і дорослого життя, останніми розмовами з братом, адже каже: «Для нас дуже важливо, аби його не забували…».
– Я старша за брата на два з половиною роки, але ми з ним були дуже близькі: разом росли, гралися, разом навчалися у Виноградівському ВПУ № 34, ходили на дискотеки, мали спільних друзів. В училищі я вивчала комп’ютер, а брат здобував фах будівельника. Освоював він тільки внутрішні роботи, позаяк дуже боявся висоти. Проте більш за все любив заняття з військової підготовки, які викладав полковник В’ячеслав Жиленко. Тому твердо вирішив після закінчення училища йти у військову службу за контрактом. В’ячеслав Миколайович його дуже підтримав, наголосивши, що він буде справжнім чоловік, захисником. І брату була до вподоби його робота. Навіть казав, що коли закінчиться контракт, підпише новий, – ділиться спогадами Тетяна. – У жовтні 2013 року брат підписав контракт. А вже у листопаді почалася революція гідності. Вже наступного року 2 травня йому виповнилося 19 років, а через кілька днів з Виноградівської військової частини їх відкомандирували охороняти міст у Херсоні. Та там Слава був тільки один день. Його забрали у місто Щастя Луганської області, на передову, а відтак – у сумнозвісний Луганський аеропорт. 19 липня у нас були рокови за татом. Того дня брат зателефонував і сказав: «Нас так обстріляли, я думав, що не подзвоню вам. Дуже багато поранених. Ти не уявляєш, наскільки це страшно…». Я на той час жила у Виноградові у чоловіка. А мамі одній зі старенькою бабусею було важко. Тож ми написали відповідну заяву з проханням відпустити брата додому, позаяк він напівсирота і овдовіла мама потребує його допомоги. 4 серпня він мав їхати додому у короткотривалу відпустку, супроводжуючи «вантаж 200». Напередодні мама була в Бороняві на храмовому празнику і купила брату хрестик. Спілкуючись з ним по телефону, тішилась: «Приїдеш, і я дам тобі новий хрестик, який оберігатиме на війні», на що брат сказав, як згодом з’ясувалося,  пророчі слова: «Мамо, я його, напевне, вже носити не буду…». Це було в суботу, а вже в неділю страшна звістка сколихнула землю під ногами.
Вони йшли розміновувати «коридор»… Машина потрапила під обстріл і хлопцям довелося йти до місця призначення пішки, як раптом почули свист «градів». Вони поспішили в укриття та… не добігли. Зачепивши ногою непомітну в траві «павутину» від міни, завдані від неї та від «градів» осколкові і вогневі поранення, для Станіслава виявилися несумісними з життям. Він поліг від ворожих снарядів, навіть не відчувши біль, як і хотів. Друзі пригадують, що він був справжнім патріотом Батьківщини і віддав за неї життя…У той момент, коли перестало битися молоде, гаряче серце солдата, його сестра носила під серцем сина, котрому Станіслав мав стати хрещеним батьком. Проте, не судилося. Тетяна назвала синочка на честь свого єдиного рідного брата. Зараз вони з мамою дивуються, наскільки Стісик схожий на свого вуйка – зовнішність, характер, навіть звички та манери успадкував…Щотижня дворічний Станіслав та 6-річна Генрієтта йдуть з мамою та бабусею на могилу до вуйка і завжди просять розповісти про нього.  
– На могилі у брата ростуть лісові полуниці, які він дуже любив збирати і Оноцькому лісі. Навіть місця знав, де вони ростуть. Коли був підлітком, збирав і продавав лісові полуниці та лікарські трави і завжди мав власні гроші на кишенькові витрати, навіть на мобілку сам собі заробив. Я з могили виполю полуниці, а вони знову проростуть… Потім мені порадили пересадити їх довкола могили, тут вони також залюбки ростуть. А дітки йдуть до вуйка на ягідки. Коли приходимо з дітьми на площу Миру до Виноградова, дочка і син завжди біжать до постаменту пам’яті вбитих героїв АТО і гладять його фотокартку, промовляючи: «Наш вуйко». Часто у сільському будинку культури проводять вечори пам’яті, навіть гарний стенд зробила директор БК, художній керівник фольклорного колективу «Оноцькі ластівочки» Лариса Білак, – ділиться спогадами Таня. – Брат для мене був найкращим другом і порадником. Завжди, коли мені погано, я йду до нього на кладовище поговорити. Завжди маю таке відчуття, що він поруч і чує мене. Часом, поринаючи у спогади, здається, що ніхто ніколи не любив мене сильніше за нього. Біль втрати роки не тамують. Здавалося, ота чорна полоса в нашому житті ніколи не закінчиться: 4 похорони в хаті за 2 роки…Дідусь помер, батько втопився у канаві, брат загинув у АТО, а потім, захворівши, померла і бабуся. А невдовзі після сороковин брата, коли я повернулася з лікарні (через пережите горе вагітність тяжко проходила), чоловік сказав: «Я покохав іншу». Тож вагітна, з маленькою дитиною на руках, я повернулася до мами в Онок. Разом ми переживали спільне непоправне горе. Саме донечка, а згодом і новонароджений син, додавали мені сили жити, не впадати у відчай.
Осиротілі жінки, загартувавши дух, своїм святим обов’язком вважають світлу пам’ять про сина і брата. Вони переконані, що його смерть не буде даремною і на Україні настане мир. А маленький Станіслав обов’язково виросте справжнім патріотом, сильним та відважним чоловіком, як його вуйко, з котрим він знайомий тільки з розповідей своїх бабусі і мами. Доки вони житимуть, пам’ять про героя АТО Станіслава Кіша не загубиться у віках. Героям слава!
Наталія Кобаль