НАМ РІДНИМИ СТАЛИ ЧУЖІ СИНИ

волонтери

Я схилилася над журналом, вносила окремі записи, коли відкрилися двері і на порозі постали Саша Ласьков, Володимир Черничко, Віталій Галас. З щирими усмішками, радісними словами хлопці кинулися до мене, обійняли. А в мене забракло слів – вони щойно приїхали на ротацію із зони АТО, і одразу сюди, в офіс волонтерів. Знаю їх вже майже рік, відколи працюю у цьому штабі. Скільки разів передзвонювалися, цікавилися, як їм там ведеться, чим можемо допомогти. Вони жодного разу не поскаржилися, не нарікали, хоч у голосі й відчувалася тривога. Ці мужні хлопці, що подорослішали буквально за лічені тижні, спонукали нас заглянути в свою душу і усвідомити, що боротися з ворогом треба там, на фронті, а не тут, лежачи на дивані чи просиджуючи час у кав’ярні.
Мене часто запитують: скільки вояків із Виноградівського району перебувають зараз на Луганщині і Донеччині? Чесне слово, про це наразі не знає ніхто. Бо когось призвали, хтось поїхав добровольцем, а є й багато таких, чиї батьки й досі не знають, що їх сини взяли до рук зброю. І коли ми з ними спілкуємося по телефону, вони вкотре просять не видати  цю таємницю мамі, щоб вона зайвий раз не хвилювалося і щоб їй не додалося сивини у косах. Тим не менш, на фронті є багато наших земляків, і коли вони повертаються на перепочинок додому, волонтери зустрічають їх як героїв –  десятки, сотні людей, навіть незнайомих із солдатами, з квітами, прапорами, з щемом у серці приходять до прохідної військової частини, щоб низько їм вклонитися, а головне – щоб вони відчули, що ми їх підтримуємо. Бо воюють вони саме там, де дуже гаряче: у Станиці Луганській, у місті Щастя, у Курахові, Попасному, Новосілках, Новобахмутці, Дебальцеві…І ніхто не знає, кого яка доля чекає. От і місяць тому під Дебальцевим під час вибуху гранати отримав 40% опіків тіла 35-річний прапорщик 128-ї окремої бригади, житель Оноку Олег Кравчук, дістав важкі травми і зараз перебуває у Харківському опіковому центрі. Наш волонтерський центр одразу зібрав і надіслав його дружині Ірині 15 тисяч гривень допомоги – а скільки ще коштів буде потрібно, аби поставити бійця-батька на ноги. І не тільки одного його: двічі допомагали ми й тим закарпатцям, хто після поранення лікується у госпіталі в Мукачеві, а 13 січня відправили допомогу пораненим із шпиталю в Артемівську – шапки, шкарпетки, креми для бриття, мило, шампуні, зубні пасти і щітки – всього сім великих ящиків. А коли в Луганську воював наш земляк Василь Стрижак із Королева, лікар за фахом, він по телефону диктував нам, що потрібно бійцям в першу чергу, і ми одразу спакували шприци, фізрозчини, системи, протизастудні ліки – 40 найменувань медикаментів відвіз наш волонтер Ігор (він і досі не хоче, щоб його прізвище називалося у газеті) разом із майором з військової частини Олександром Байдаком. Окрім медикаментів, вони повезли солдатам одяг, консерви, продукти харчування тощо.
Хочу сказати й те, що хлопці, які повертаються із зони АТО, приходять  у наш офіс і приносять ті речі, які їм вже не потрібні, але без яких не обійтися на передовій їх побратимам. Це дуже хвилюючі моменти. Скажімо, один із синів голови міської ветеранської організації Івана Івановича Кішпешти  здав обмундирування, а  через кілька днів на передову поїхав його другий син…
Днями до нас звернулися представники фонду «Відродження» із Слов’янська: про роботу волонтерів із Виноградова вони дізналися в соцмережах. Східні побратими попросили допомогти їм речами для дітей. Тому зараз ми розгорнули акцію на допомогу дітям біженців. Збираємо все – дитяче харчування, іграшки, памперси, харчові продукти, теплий одяг для дорослих і дітей. Будемо раді, якщо кожен із тих, хто зараз читає ці рядки, передивиться вдома речі своїх дітей і внуків, знайде те, без чого можна обійтися, і принесе його до нас у офіс. Турбота про соціальних переселенців – це не якийсь модний реверанс, це безцінний аванс. Аванс в наше спільне завтра. Можливо, сьогодні ми не нагодували і не зігріли всіх голодних і змерзлих, можливо, але ми можемо подарувати  свою увагу комусь із них, пам’ятаючи, що маленькі вчинки вершать великі діла. Сьогодні біда на Сході, завтра (не дай того, Боже) може бути в нас. А разом ми – сила.  Згадайте, як ще недавно ми спільно збирали кошти на тепловізор (понад 60 тисяч гривень), на прилади нічного бачення, на рації, трансформатори, прилади нічного бачення, генератори. Все це стало в пригоді нашим землякам. От і днями передзвонив один з командирів (позивний «Ухо») з Новоорлівки біля Єнакієва і повідомив, що бійцям вкрай необхідна пральна машина, термоси, прилади нічного бачення, ліхтарі,  рації, генератор, окремі види ліків. І тепер ми збираємо саме це. Хочу вкотре наголосити: виноградівські волонтери роблять це не за гроші (бо дехто й досі ще питає, скільки ми тут отримуємо зарплати) і не за піар – для чого він мені, пенсіонерці?  Ми працюємо, маючи на це свої причини, які значно цінніші грошей. Більшість із нас – мами і бабусі, а вони більше переживають за дітей, у нас це від природи закладено і ми більш сильніше бажаємо турбуватися про кожного чужого сина, який і нам стає рідним.
В числі кращих волонтерів, які безвідмовно працюють у нашому офісі, (якби моя воля – я б назвала всіх поіменно, бо вони цього заслуговують), хочу насамперед назвати Мирослава Свиду, Ярослава Іванишинця, Анастасію Старосту, водія Ігоря Колодзинського  (кілька разів їздили з гуманітарним вантажем у зону АТО), чергових Ольгу Олександрівну Гал і її дочку Олю, Маріанну Гевкан, Марію Феневгазі, Мальвіну Савинець, Наталію Товт, Олесю Аніцко, Мальвіну Прошкіну, Йосипа Вамоші… А починали цю справу Олександр Ковалевський, Андрій Гапенко, Михайло Роман, Інна Осадча – зараз число волонтерів і наших помічників значно зросло. Кожен має свої обов’язки, своїх друзів, до яких при потребі можна звернутися. До слова, люди самі до нас приходять і звертаються. Наприкінці грудня передзвонив син Святослав загиблого на передовій бійця із Чорнотисова Миколи Будзя і передав для потреб військових 3000 гривень. Спасибі  рідним, що виховали таких дітей. А днями свої послуги і власний транспорт запропонував житель Королева – хіба можна не радіти таким вчинкам наших земляків.
Я намагалася познайомити вас із тими, кого об’єднує перш за все любов до ближнього: хтось посвятив волонтерству одну годину, хтось один день, а хтось займається цим вже майже рік. Ці люди безвідмовно, як кажуть, і вдень, і вночі готові прийти на допомогу. Хай тут, на місці, ми творимо не такі вже й грандіозні справи. Але зібрані воєдино вони є дуже потрібні нашим синам і внукам, які воюють на Сході. І просимо в Бога, аби в нинішньому році в Україні були праведні поводирі і згуртований народ. Бо разом ми – сила.


Ольга ШЕРЕГІ,
волонтер Руху підтримки закарпатських військових – Виноградів

comments powered by HyperComments