Найвища оцінка лікарю за врятовані життя…

Про лікаря-ординатора відділення анестезіології і інтенсивної терапії Виноградівської райлікарні Леоніда Шепеля колеги кажуть: «Хороший, освічений фахівець, порядна та мудра людина». Досвід для лікаря – найцінніший багаж, а Леоніду Григоровичу 23 січня виповнилося 70 (!). Навіть після інсульту, він все ще залишається в строю «воїнів у білих халатах», рятуючи людські життя.

Народився наш герой у Паладі. Саме сюди сім’ю Шепель з Вінницької області направили на роботу: маму – вчителькою у сільську школу, а батька – начальником застави.  Проте в селі вони прожили тільки 5 років, переїхали у Виноградів. Закінчивши 8 класів міської середньої школи №4, юнак вступив у Виноградівське медучилище. Для нього це була не просто професія, а стан душі, адже змалку любив лікувати тварин. Та й до людських недуг не був байдужим. Пригадує, що завжди засмучувався, коли в родині хтось хворів і мріяв, як виросте, лікувати людей, аби всі були здоровими. Улюбленим предметом в школі була саме біологія. Вищу освіту здобув у Чернівецькому медінститут, після закінчення котрого у 1972-му році його направили на роботу в Чернігівський облонкодиспансер. Повернувшись у рідний Виноградів, заслужений лікар України Василь Гіріц прийняв його на роботу у райлікарню лікарем-анестезіологом. Леонід Григорович був одним з ініціаторів відкриття реанімаційного відділення і одразу став його завідувачем – з листопада 1977-го по грудень 2010 року. Мені потрапила до рук виробнича характеристика на Л. Г. Шепеля, видана головним лікарем РЛ Надією Онисько. У ній, зокрема, написано: «Працелюбний, чуйний, уважний до хворих і співробітників. Володіє усім об’ємом анестезіологічної допомоги в ургентній та плановій хірургії, травматології, урології, акушерстві і гінекології, а також необхідними методами реанімації та інтенсивної терапії».

Робота з тяжкохворими є психологічно важкою, тут доводиться боротися за людські життя. Що для нас, на перший погляд здається справжнім подвигом, для скромного лікаря це – буденна робота. Пригадує окремі випадки, котрі найбільш закарбувалися в пам’яті:

– Кожен окремий пацієнт – індивідум. Проте найбільш запам’ятався молодий тяжкохворий хлопець із черепно-мозковою травмою, який був у комі. На диво, прийшов до тями через 2 тижні, коли вже навіть ніхто не сподівався. Запам’яталися вчителька з холестопанкреатитом, дитинка з важкою пневмонією. Особливим був випадок, коли привезли з парку чоловіка, який вдавився шашликом. Він був абсолютно синій. Я витягнув з його горла кусок м’яса і чоловік лишився серед живих. Проте, багато було неймовірних випадків. Ще на початку трудового шляху в онкодиспансері важко було бачити так багато тяжкохворих, яким дуже хотілося допомогти. Хоч професія лікаря психологічно дуже важка, адже щодня доводиться мати справу з людьми, котрі перебувають на межі життя і смерті, повернувши час назад, я обрав би цей самий шлях. Робота – це моє життя, мої постійні думки, – каже Леонід Григорович.

– Мені надзвичайно пощастило з чоловіком, адже все життя поруч з ним я почувалася, як за стіною. Леонід Григорович старший за мене на 6 років. Ми познайомилися, коли я, навчаючись на 5-му курсі УжНУ, проходила тут практику. Але ми нечасто бачилися і не дружили. Напередодні мого випускного випадково зустрілися в місті. Він запитав, коли в мене випускний і попросив  дозволити приїхати зранку , після випускного Леонід Григорович мені каже: «Виходь за мене заміж». Я подумала, що жартує, а виявилося все всерйоз. Отак і живемо душа в душу 38 років. Я теж лікар-терапевт. Медиками стали і наші донька та син, наслідуючи батька. Дуже любить дідуся і внук – семикласник Шоніко, – ділиться спогадами дружина.

– У відділенні я працюю вже 13-тий рік. Леонід Григорович був одним із перших завідувачів і, наскільки мені відомо, найдовше його очолював серед зав. відділень в області. Всім відомо, що в реанімацію потрапляють найважчі хворі. Тому ми маємо знати все про всі хвороби, дуже добре дати наркоз і надати допомогу людині, коли вона помирає. Тут на аналізи чи детальне обстеження нема часу, треба швидко вміти визначити діагноз пацієнта, що у нього страждає – серце, легені чи мозок, або ж отруєння (останнє трапляється найчастіше). Наш наставник завжди оцінює лікаря за трьома факторами: перше – лікар має добре вчитися (у Леоніда Григоровича теоретичні знання на найвищому рівні), по друге – у реанімації лікар має робити все (до нас поступають такі хворі, котрим не завжди медсестра зможе поставити крапельницю, навіть просте промивання шлунку є надзвичайно складним), по третє – хороший лікар має бачити багато різних випадків, це – безцінний досвід. Обов’язково має бути ще й співчуття до пацієнта. За всі ці роки Леонід Григорович зумів не тільки врятувати не одне людське життя, а й не вигоріти психологічно. Ще однією позитивною рисою його характеру є те, що він дуже добре розбирається в людях і, будучи завідувачем, завжди знав рівень своїх підлеглих – що від кого можна чекати. Це дуже позитивна людина, з ним легко працювати. Слава Богу, що він вилікувався і повернувся до нас, бо той безцінний багаж його знань для нас є дуже важливим і потрібним, – розповідає лікар Віктор Трикур, котрий і підійшов до мене з проханням написати статтю за їх шанованого  ювіляра.

Дружина пригадує, що коли Леонід Григорович хворів, на вулиці до неї підходили жінки, котрих вона не знає, і казали: «Ми молимось за Вашого чоловіка». Молитва колишніх пацієнтів чи їх рідних – певне, це і є найвища оцінка лікарю за врятовані життя…

Наталія Кобаль

 

[miniorange_social_sharing]